— Розповідай, — сказав я.
І він розповів.
12
Що трапилося зі мною
Одного разу я пішов далеко на південь, залишивши позаду навіть новий будинок, щоб побудувати дамби серед пісків і відливних ставків на іншій ділянці узбережжя. День видався бездоганний, спокійний і ясний. Межу поміж морем і небом роздивитися було неможливо, і будь-який дим здіймався догори рівненькою цівкою. Море було гладесеньким.
Віддалік на пологому схилі пагорба розкинулися луги. На одному з них паслося кілька корів і двоє великих гнідих коней. Доки я будував дамби, до лугу під’їхала вантажівка. Вона пригальмувала біля воріт, розвернулась і зупинилась задом до мене. Я спостерігав за нею в бінокль, оскільки все це відбувалося приблизно за півмилі від мене. З вантажівки вийшло двоє чоловіків. Вони відкинули задній борт, утворивши пандус із дерев’яною решітчастою огорожею з обох боків. Зацікавлені коні підійшли поближче.
Я стояв посеред відливного ставка в гумових чоботях, відкидаючи на воду бліду тінь. Чоловіки вийшли на луг і, накинувши одному з коней на шию мотузку, підвели його до автомобіля. Той слухняно пішов за ними, однак коли люди спробували змусити його піднятися пандусом між перекошеними решітчастими бортиками всередину вантажівки, завагався, запручався й почав відступати. Інший кінь притиснувся до огорожі поряд. За кілька секунд у безвітряному повітрі почулося його іржання. Кінь не хотів іти. На якусь мить кілька корів підвели голови, але згодом знову продовжили жувати.
Крихітні хвилі, прозорі згустки світла, накочувались на пісок, каміння й мушлі поруч зі мною й тихо хлюпотіли. Серед довколишнього спокою почувся пташиний щебет. Чоловіки відігнали вантажівку подалі та повели коня до неї вздовж дороги й прилеглої стежки. Кінь, що лишився на лузі, іржав і безцільно бігав колами. Я втомився дивитися й тримати бінокль, тож перевів погляд на хребет пагорбів і гори, що зникали в яскравому сяйві на півночі. Коли ж я знову поглянув на луг, кінь уже стояв у вантажівці.
Якусь мить побуксувавши, автомобіль рушив. Самотній спантеличений кінь метався від воріт до паркану й назад; спершу він переслідував вантажівку, але невдовзі облишив. Один із чоловіків зостався з ним на лузі й, коли автомобіль зник за пагорбом, заспокоїв тварину.
Пізніше, коли дорогою додому я проходив повз той луг, кінь уже мирно скуб собі траву.
А тепер, цього свіжого вітряного недільного ранку, я сиджу на вершечку дюни над Бункером і згадую, як минулої ночі мені наснився той кінь.
Після того як батько розповів мені те, що мав розповісти, і я, упоравшись із недовірою та люттю, ошелешено змирився з правдою, після того як ми обшукали околиці саду, кличучи Еріка, старанно прибираючи територію й гасячи останні залишки пожежі, після того як забарикадували двері підвалу, повернулися в дім і тато розповів мені, навіщо ж він вчинив так, як вчинив, ми врешті-решт уклалися спати. Я зачинив двері своєї кімнати на ключ і цілком упевнений, що батько зробив так само. Уві сні я пережив той вечір, коли побачив коней, прокинувся рано й вирушив на пошуки Еріка. Відходячи від будинку, я побачив Діґґза, що наближався стежкою до нас. Батьку доведеться багато чого пояснювати. Ну й нехай.
Небо розвиднилося. Гроза, грім і блискавка минули, західний вітер відносив хмари, а разом із ними й гнітючу спеку, у море. Схоже, трапилося диво, хоча, ймовірніше, над Норвегією просто завис антициклон. А отже, погода видалася ясною й прохолодною.
Я знайшов Еріка сплячим на дюні над Бункером; головою він зарився в траву, яку колихав вітер, і лежав, згорнувшись калачиком, як дитина. Підійшовши до нього, я якийсь час посидів поряд, а тоді покликав його на ім’я й штурхнув у плече. Він прокинувся, поглянув на мене й усміхнувся.
— Привіт, Еріку, — сказав я. Він простягнув мені руку, і я її потис. Мій брат кивнув; з його уст не сходила усмішка. Після цього він посунувся, поклав свою кучеряву голову мені на коліно, заплющив очі й знову заснув.
Я не Френсіс Леслі Колдгейм. Я — Френсес Леслей Колдгейм. До цього все й зводиться. Тампони й гормони були призначені для мене.
Як виявилося, те, що мій батько одягав Еріка, як дівчинку, було лише репетицією. Коли мене покусав Старий Сол, тато побачив у цьому ідеальну можливість здійснити невеличкий експеримент і в такий спосіб зменшити — а можливо, й цілком усунути — фактор жіночого впливу на власне життя, доки я ростиму. Тож він почав годувати мене чоловічими гормонами й з того часу ніколи не припиняв цього робити. Ось чому він завжди готував сам, ось чому те, що я завжди вважав обрубком пеніса, насправді було збільшеним клітором. Звідси й борода, відсутність місячних і все решта.