Утім упродовж кількох останніх років батько тримав удома тампони на той випадок, якщо раптом мої власні гормони візьмуть гору над тими, якими він мене накачував. Він також запасся бромідом на той випадок, якщо через додатковий андроген я почну відчувати хіть. Він зліпив муляж чоловічих геніталій, скориставшись тим самим восковим набором, який я знайшов під сходами й за допомогою якого виготовляв свої свічки. Він збирався показати мені банку, якщо я коли-небудь почну сумніватися, чи в моєму житті мала місце кастрація. Більше доказів; більше брехні. Навіть його витівки з пердінням виявилися ошуканством; батько давно дружив із барменом Дунканом і купував йому випивку за те, що той повідомляв по телефону, що саме я пив у «Армз». Навіть тепер я не міг бути впевненим, що він розповів мені все, навіть попри те, що мені здавалося, ніби його й справді охопило бажання зізнатися в усьому, і вчора в його очах стояли сльози.
Думаючи про це, я відчуваю, як у моєму нутрі знову скручується клубок злості, однак я з цим борюсь. Коли він усе мені розповів і переконав, що це правда, мені закортіло вбити його прямо там, на кухні. Якась частина мене й досі хоче вірити, що все це було його черговою брехнею, однак у дійсності я розумію, що він розповів мені правду. Я — жінка. Стегна пошрамовані, великі статеві губи дещо пожовані, і мені ніколи не стати привабливою, проте, за словами тата, я — цілком здорова жінка, здатна до статевих зносин і дітонародження (від самої думки про те або інше мене кидає в дрож).
Доки Ерік відпочиває, поклавши голову мені на коліна, я дивлюся на блискуче море й знову згадую того нещасного коня.
Я не знаю, що робитиму далі. Лишатися тут я не можу, але їхати кудись-інде боюсь. Утім, гадаю, усе ж доведеться переїхати. От халепа! Можливо, я й розглянув би варіант самогубства, якби не приклади деяких моїх родичів, які в будь-кого відбили б бажання їх наслідувати.
Я опускаю погляд на голову Еріка — нерухома, брудна, спляча. На обличчі спокій. Його не мучить біль.
Якийсь час я спостерігаю, як невеличкі хвилі набігають на берег. Переді мною море, водяна двоопукла лінза; вона гойдається й накочується на суходіл; я дивлюся на вкриту брижами пустелю й згадую, як колись вона була пласкою, мов соляне озеро. Десь-інде пейзаж зовсім інший; море коливається, плескоче й вирує, береться складками й перекочується під подихом освіжаючого бризу, гнане жорсткими пасатами, напинається пагорбами й урешті-решт, розбурхане штормовим вітром, здіймається білосніжними гірськими хребтами, над якими лютує завірюха.
А там, де наразі перебуваю я, там, де сидимо й лежимо ми, спимо й розглядаємося довкола цієї теплої літньої днини, сніг випаде лишень за півроку. Тільки тоді крига й холод, іній і паморозь, виття народженої в Сибіру хуртовини, що пронесеться над Скандинавією й перетне Північне море, сірі води Світового океану й мишасті небеса, рішуче привласнять усю цю місцину й тимчасово тут запанують.
Мені хочеться сміятися або плакати, або робити й те, й інше водночас, доки я сиджу й думаю про одне своє життя й три смерті. Тепер уже чотири, оскільки батькові слова вбили того, ким я був.
Утім я — це й досі я; я — та сама особа, за моїми плечима — ті самі спогади, ті самі вчинки, ті самі (незначні) досягнення й ті самі (жахливі) злочини.
Навіщо? Як я міг усе це накоїти?
Можливо, справа в тому, що я вважав, нібито мене позбавили всього дійсно важливого в цьому світі, сенсу буття й засобів для продовження нашого існування як виду, — та ще й до того, як я встиг усвідомити їхню цінність. Можливо, я вбивав, щоб помститися, ревно стягуючи — у єдиний доступний мені спосіб — данину з тих, хто опинявся в межах моєї досяжності; з моїх однолітків, які інакше б виросли й стали тим єдиним, чим я стати не міг: дорослими.
Позбавлений, так би мовити, одного бажання, я виробив у собі інше; щоб зализати власну рану, я обрубував їхні життя, у такий спосіб відплачуючи у своїй озлобленій невинності за власне вихолощення, яке на той час хоч і не міг цілком усвідомити, проте якимось чином — можливо, з огляду на ставлення свого оточення, — сприймав як несправедливу й непоправну втрату. Не маючи сенсу жити й позбавлений можливості продовження роду, я доклав усіх зусиль, щоб досягти успіху в жорстокій протилежній царині, і так відкрив для себе заперечення й відмову від розмноження, на яке могли претендувати лиш інші. Схоже, я вирішив, що якщо вже мені ніколи не стати чоловіком, то я — позбавлений ознак мужності — перевершу в ній усіх довкола; отак я й став убивцею, утіливши в мініатюрі образ безжального героїчного солдата, до якого в усіх читаних мною книжках і бачених фільмах люди ставилися з трепетною повагою. Я вирішив, що знайду або ж власноруч виготовлю зброю, а моїми жертвами стануть ті, хто ще не так давно з’явився на світ завдяки тому єдиному акту, на який я був неспроможний; моя рівня, оскільки, попри володіння всім необхідним потенціалом, вони тепер так само не матимуть змоги здійснити вищезгаданий акт, як і я. От вам і пенісна заздрість!