До тих пір я неабияк зголоднів, мої руки вже починали боліти й від роботи з лопатою та риття піску голіруч у мене почервоніли долоні. Поспостерігавши, як перша хвиля повені, несучи бруд і сміття, докотилася до моря, я розвернувся й рушив додому.
— Мені не почулося — ти вчора ввечері розмовляв із кимось по телефону? — поцікавився батько.
— Почулося, — похитав головою я.
Ми сиділи на кухні й доїдали ланч: я — печеню, батько — коричневий рис і салат із водоростей. Він одягнув своє Міське Вбрання: коричневі броги та коричневий твідовий костюм-трійку; на столі лежав коричневий капелюх. Я зиркнув на годинник і пересвідчився, що сьогодні четвер. Зазвичай у четвер він нікуди не ходив — ні в Портеніл, ні кудись далі. Я не мав наміру запитувати, куди він зібрався, бо так чи інакше почув би у відповідь брехню. Колись я поцікавився в нього, як називається місце, куди він ходить, і батько сказав: «Блядки», — за його словами, це було містечко, розташоване північніше Інвернесса. У місті на мене багато років позирали скоса, доки мені все ж таки вдалося дізнатися, що саме це означало насправді.
— Піду прогуляюсь, — сказав він мені, перед тим як запхати собі до рота чергову порцію рису з салатом.
Я кивнув, і він додав:
— Повернуся пізно.
Ймовірно, він зібрався напитися в портенільському готелі «Рок» або ж з’їздити в Інвернесс, куди він частенько навідується у справах, які вважає за краще тримати від мене в таємниці, хоча я й підозрював, що насправді це стосувалося Еріка.
— Добре, — відказав я.
— Я візьму ключ, тому можеш зачинити будинок, коли тобі заманеться.
Він брязнув ножем і виделкою по порожній тарілці й витер рота коричневою серветкою з переробленого паперу.
— Тільки не зачиняй усі засуви, гаразд?
— Добре.
— Ти ж зможеш приготувати собі сьогодні вечерю, гм?
Я знову кивнув, не підводячи погляду й продовжуючи їсти.
— І посуд помиєш?
Я ще раз кивнув.
— Не думаю, що Діґґз приїде знову, але якщо він таки заявиться, спробуй не потрапляти йому на очі.
— Про це можеш не турбуватися, — запевнив я тата й зітхнув.
— Отже, ти з усім впораєшся? — встаючи з-за столу, перепитав він.
— Мм… гм, — сказав я, підбираючи останні шматочки печені.
— Ну то я пішов.
Я зиркнув на нього саме в ту мить, коли він одягав на голову капелюха й, поплескуючи себе по кишенях, ще раз оглядав кухню. Батько знову подивився на мене й кивнув.
— Щасти, — сказав я.
— Так, — мовив він. — Дякую.
— Побачимось.
— Так.
Тато розвернувся, кинув погляд убік, востаннє окинув оком приміщення, а тоді швидко струснув головою й рушив до дверей, по дорозі прихопивши з кутка біля пральної машини свою палицю. Грюкнули вхідні двері, і запала тиша. Я зітхнув.
Вичекавши приблизно хвилину, я підвівся, залишивши після себе майже чисту тарілку, і пішов до вітальні, звідки було видно стежку між дюнами, що вела до мосту. Батько йшов нею, схиливши голову; у його швидкій ході й вимахуванні палицею відчувалась якась нервова розв’язність. Я бачив, як він збивав голівки диких квітів, що росли вздовж стежини.
Чкурнувши сходами нагору, я затримався біля вікна на сходовому майданчику, щоб побачити, як батько зникне за дюною перед мостом, збіг сходами на другий поверх, підійшов до дверей кабінету й рвучко крутнув ручку. Двері виявилися щільно замкнутими; вони не піддалися навіть на міліметр. Колись він забуде — у цьому я був упевнений. Колись, але не сьогодні.
Закінчивши з ланчем і помивши посуд, я зайшов до себе в кімнату, перевірив домашнє пиво й узяв пневматичну рушницю. Пересвідчившись, що маю в кишенях куртки вдосталь набоїв, я вийшов із будинку й рушив у напрямку Кролячих Угідь, що розкинулися за мостом, від широкої ділянки протоки до міського звалища.
Мені не подобається стріляти з рушниці; як на мене, вона занадто точна. Натомість рогатку потрібно відчувати Нутром; ти мусиш стати з нею одним цілим. Якщо тобі зле, ти схибиш; так само схибиш, якщо розумієш, що робиш щось неправильно. Із рушницею ж — якщо не стріляєш від стегна, — усе залежить лише від Зовнішніх Факторів; наводиш її на ціль — і все; хіба що в тебе збитий приціл або надворі занадто вітряно. Щойно зведеш курок — сила рушниці вже напоготові й лишень чекає, щоб ти випустив її на волю, натиснувши пальцем на гачок. Рогатка ж живе з тобою аж до останньої миті; вона напружується у твоїх руках, дихає з тобою в унісон, повторює всі твої рухи — готова затріпотіти, заспівати, здригнутися й примусити тебе завмерти в театральній позі, розкинувши руки й чекаючи, доки кулька подолає загадкову криву та влучить у ціль і пролунає цей прекрасний глухий стук.