Зійшлися під Новий рік в одного з товаришів у хаті.
Шум, гам, співи... Хтось згадав журнал. Насилу пригадали: журнал? Як це давно було! Здається, пройшли не місяці, а роки! Які ми були діти!
- А що, коли б оце поїхати в ліс, провідать «діда»? - Зашуміли: - Вчинити «мальчишник»!
- А справді! Повіншуємо з Новим роком!
- З візитою до старого!
- Чудово! Їхать!..
І незабаром ворота одчинені, буланий запряжений, на санях гурт - п’ять душ.
- А це ж куди? Мо’, сватать котрого?
- Поїдемо, тьотю, до «діда» в гості!
- Вечерю «дідові» одвеземо!
- Якому дідові?
- Тому, тьотю, що в лісі.
- От хай бог криє: лісовикові?
Регіт.
- Ньо!.. Гаття!.. Вйо!..
Дорога рівна, гладенька, ніби й не їдемо. Здається, нерухомо стоїмо на снігу, а буланий на одному місці витинає танок, кидаючись снігом нам у гарячі обличчя.
Угорі, всім своїм золотим гуртом, зорі водять кругом нас тихе коло. Одно одного одпихаючи, товпляться до нас хати, сади, мережані в іній, клуні. Мов на змаганні - хто кращий. Самі дивуємось, як у нас швидко: ось сиділи в хаті, а ось летить уже до нас наш ліс, мов хмарою, білою повіссю накритий. Ось стара цегельня в лісі - сумна руїна, що дихає легендами. Тут в холодній гущавині скільки, було, біліє ландишів!.. А ось знайоме старе дерево, обпалене громом, що скидається на монумент Володимира в Києві... [1] Ніжно і радісно хиляться до нас знакомі кущі й дерева. Нижче позвисали до нас лісові зорі, юні, блискучі, великі, як дитячі очі... Вітають нас.
А десь перед нами тремтить наше дороге майбутнє - радісне і загадкове, ось хоч би й таке, як оця, всіяна зорями, таємнича Нового року ніч.
Дихнуло кригою лісове озеро. Їдем льодом...
Темним височенним муром стала над ним дубина. Між дубами, вищий од усіх, підвів голову і наш лісовий «дід». Загорнувся білою чалмою, як турчин, зорями обсипався, спить. А кругом чудно: все приспав, приглушив, усе отьмарив владар мороз, як зачарував.
- Діду, го-о-в!..- розриваючи ті чари, гукаємо з саней мужніми голосами. Здалося, іній посипався з дерев.
- Ов-ов-ов! - з усіх боків, одбиваючи красу юнацьких голосів, радісною луною одгукнувся заспаний «дід».
- З Новим роком! З новим щастям!..- І в лісі, розкованім од чару, повно шуму й галасу...
Під дубом на снігу горить огонь - великий, веселий, тріскучий... Червоніють намети снігу. Осторонь, у темряві лісу, одлискує проти огнища спина буланого.
Один завів, усі підхопили, мов усі з одного з’їхались місця:
Шалійте, шалійте, скажені кати... [2]
З жаром! Аж ліс зашумів, уперше почувши такий спів...
Гомін, співи, сміх, вечеря в «діда»...
- Журнал! Доставайте журнал! Написать «дідові» привітання!
Гуртом підсадили одного на дуба.
- Ти ховав, ти й доставай!
Видерся до дупла. Засунув руку. Шарить... Ще і ще...
Всі з тривогою:
- Що таке?
Повикидав сухий лист із дупла, кору, все...
- Нема!
- Шукай!
Шарив знову, довго, вперто...
- Нема: украв хтось!..
- Не може цього бути! Хто сюди полізе: певно, хтось із своїх.
- Треба спитати Чуденка: він є зараз в містечку?
- Поїхав на свята в своє село. Ні Чуда, ні Славка.
- Написать!
Написати доручено мені. Я обіщався не забути і зразу ж забув.
Роз’їхались, забули всі.
Глибоко, щиро... Влітку вийшло так, що ніхто про журнал і не згадував. Нові враження, нові обставини, нові інтереси, нове юнацьке життя так поглушили спогади сільської школи, загнали їх кудись глибоко наспід, що зразу й не витягнеш їх звідтіль... І журнал, і все...
І от через три роки - як із неба впав!.
Перегортаю сторінки, осміхаюсь. А в голові ввесь час стоїть питання:
«Хто ж це справді його передав мені?.. Чудова мати?»
Миготить щось - от-от усе пригадаю... Проте ніяк не впіймається, тікає од мене, як птах. Може, тому ще заважає моя мати, що гомонить до мене та й гомонить, того не помічаючи, що я давно її не слухаю... Тільки дещо долітає з тих слів до моєї уваги.
Згадує теж про ліс, про жінку із хутора, про якусь мою молоду... В її голосі я одчуваю щось тепле, материнське, інтимне. Тоді я, не одхиляючи голови од зшитка, перепитую її:
- Про яку це ви, мамо, молоду мені згадуєте?
Проте дослухати материних слів знову не дослухав.
Раптом мої очі спинились на одному вірші в журналі, що ввесь час настирливо чогось чіплявся до моєї уваги. Як у вічі не вскочить. Читаю:
1
- Памятник князю Київської Русі Володимиру Святославовичу, встановлено на нижній терасі Володимирської гірки у 1853 році. Автори: скульптори В. І. Демут-Малиновський, П. Клодт, архітектор О. К. Тон