І забіліли весняні сади, як у снігу, горами - білий цвіт, білий цвіт, а над ним тремтять блиски, як тихого вечора зірниці, а той тихий блиск хвилює і б’є мене в груди, як молотком: «Знаю вже, знаю про що це!..»
Скупчую волю, як віжки в руках, беру шапку, гашу огонь, рішуче беруся за ручку од дверей: «Годі! Цьому краю не буде».
«Отже, не годі!» - уперто й загрозливо залізними листами загуркотів вітер на даху. Ударили вітрові гармати.
«Гвалт! Рятуйте!»
Шугнув вітер завісу вгору, і на дверях - картина аж очі сліпить: сяють на сонці, як у снігу, вишневі сади у цвіту... Травою зеленіє майдан. До вишень прив’язані сідлані коні і цвітом обсипані їхні розпатлані гриви... Убога хатина, коза коло хати... Суру із сіней витягли за косу... Вирвалась, тікає, куди втрапить. Тільки не втекти їй! Кругом - драгуни.
Сусіди - коло своїх дворів, як глина білі. Уста стулені, як німі. Розмова очима. Заблискали шаблі, як зірниці, і од того блиску болісно кривились обличчя в сусідів, ніби бив він їх у груди ціпом. Посвистіли шаблями, сіли на коней. Лежить на майдані, як зрізана квітка.
«Моя Сура в школі перша, моя Сура - красуня, моя Сура - талант... Хай учиться... Сама хліб сухий їстиму, їй - усе...»
Хитають сусіди головою, а в очах аж курить чи то пісня, чи жаль. Причувається:
Я випустив із рук од дверей клямку: «Куди я, власне, рвуся? Чи то справді так уже треба мені сьогодні з дому?»
Як погасив огонь, так і сиджу в темряві з шапкою на колінах, у вікно дивлюся: місяць палить хмарки, присвічує. Дерево хмуриться й сердиться, що світять на його, голого, смиканого та тріпаного. І промайне тоді на мить у тихій імлі: між гіллям сидять поети-пустуни, в усі вікна гудуть. Шумлять вони одну за другою свої пісні-поеми, все - варіанти на тую ж тему, один за другий кращий, один за другий палкіший, і тільки раз по раз причуваються все тії ж, повні жалю й чару, тихі, як зітхання, їхні кінці:
ЧАЙКА
...Не вперше ти мене питаєш: чи давно я дома бував або чи не мав із нашого села од матері хоч якої звістки... Сестро моя, зеленая руто... Уже ж я цілими роками дома не буваю, і дома не буваю та й вісті не маю. Тільки тії й вісті, що учора увечері із нашого краю вітри-поштарі пролітали, коло моїх вікон зупинялись, у вікна гриміли, бряжчали, ніч не давали спати...
(З листа)
По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів’ялі півники, сережками чіпляється в бур’янах. Крізь бур’яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті, а на стіні на білій з-під чола позирає невеселий селюк у шапці. Чорнобривцями заквітчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний...
Очима до його сидить на полу мати - праву руку на груди поклала, а на ліву - голову схилила. У тій лівій закам’янів звернутий аркуш поштового паперу. Ходила прохати сусідського хлопця, щоб листа написав синові - грамотія дома не застала. Сіла, думає, щоб чого не забути.
Так-то, не думавши, не гадавши, довелося з отим селюком засмученим у старій хаті невеселого доживати віку...
Вітри гудуть, а ясени скриплять, а матері дрімається. Дрімається та й вчувається, що то, пустуючи, по гіллях гойдаються діти.
Го-ой-да! Го-ой-да-ша!..
Було у матері їх, синів, троє. Максим - найстарший, Петро - середульший, третій - той Андрійко безталанний. Четверта дочка - Маруся.
Максим у книжках кохався, Петро любив майструвати, а той Андрійко безталанний усе малював хату з ясенами. Дочка була, як рута,- швидко взяли на сторону багаті люди. Стали сини зростати. Як були маленькі - голова в матері боліла: в того чобіт немає, в другого - свитини, третьому - на книжку немає де взяти... Попідростали - заболіло серце: треба їм раду давати, а яку? Ні в хаті, ні коло хати... Хотіли далі вчитись, так за що? «Летіть, діти, в світ долі своєї шукати».
Порозлітались.
Всі троє по наймах. Шлють додому листи нерадісні. Обкладеться мати в сирітній хаті тими листами, дивиться на їх темними очима, сусіді жаліється: «Оцей пише: «гірко», а цей пише: «важко». А що вже цьому Андрійкові безталанному, то й за всіх краще: і вихорів, і виболів... Було його і в Таврії, і в Одесі, і по шахтах, і по Кримах, і по Римах...»