Вася з жалем подивився на рештки пива у своїй склянці і, зітхнувши, допив.
– Ну, поговорили… Чим міг, так би мовити… Будеш щось писати, пам’ятай про домовленість.
– Ти ж мене знаєш, Василю!
– Не знаю! – Книш відсунув тарілку з курячими кістками, витер губи й пальці серветкою, а тоді підвівся. – Коли що, не знаю!
Ми вийшли надвір. Вася поколупався сірником у зубах, сплюнув під ноги, дістав цигарку.
– Вже куриш? – спитав я, щоб хоч якось закінчити розмову.
– Робота нервова. – Книш затягся. – Добре, бувай!
За пиво він, звісно, не подякував. Ляснув мене по простягнутій долоні і побіг через дорогу на червоне світло. Мені теж треба було бігти, бо я хотів іще встигнути бодай на закінчення якоїсь там прес-конференції з якогось культурного приводу в Українському домі.
4
Побачивши світло у вікні своєї квартири, я тяжко зітхнув.
Цей тиждень точно видався невдалим. Якщо неприємності, то всі разом. Ревіння магнітофона було чути на весь сходовий майданчик, і я не сумнівався, з-за чиїх дверей воно долинає.
Відімкнувши двері, я занурився в океан рок-н-ролу. У ванній шуміла вода. Спотикаючись об сумки і наступаючи на розкидані жіночі речі, я дістався магнітофона і вимкнув його.
– Привіт! – почулося з ванної, щойно запала тиша.
– Іди ти в сраку, – буркнув я собі під ніс.
Шум води затих. Вона, як звичайно, вийшла з ванної в розхристаному халатику. Всміхнулася, наче так і треба.
– Я не могла зателефонувати.
Бреше. Навіть не думала дзвонити.
Вона ніколи не повідомляла про те, що приїде.
Узагалі наші стосунки з Юлькою Костирко можна вважати за збочення чи патологію. Хоч би тому, що ми обидвоє сприймаємо їх як належне.
Ми вчилися разом. Юлька була дівчина сучасних звичаїв, устигла поміняти двох офіційних чоловіків, не кажучи про партнерів у ліжку. Називала себе чесною давалкою – і могла затопити в пику, якщо чула таке на свою адресу з чужих вуст. Вона робила те, що їй подобалося, стояла на принципах вільного кохання й певної жіночої незалежності. Мене завжди дивувало, чому чоловіки липли до неї, як мухи до меду, дарма що личко в неї було звичайнісіньке, а фігура не відзначалася ні класичною, ні будь-якою іншою пропорційністю. І у своєму подиві я не виняток.
Вона була вибаглива. На її думку, з чоловіком має бути не соромно ходити під руку. Він мусить дбати про свій вигляд. Юлька вимагала, щоб їй повсякчас робили компліменти. Просто дивно, як оце непоказне, метр шістдесят на зріст, створіння жіночої статі причаровувало найсамовпевненіших казанов. Квіти, кіно, кафе, ресторан – це все має бути гарно, як у кіно. І лише потім – ліжко… А тоді ґудбай, бебі! Ти вже нецікавий.
Наші з нею стосунки перебігали так само, але остаточно мене чомусь так і не відтерли. Я перестав цікавити її як чоловік. Одначе як людину, коли можна так сказати, вона експлуатувала мене й далі. Працювала в Полтаві, але раз на два-три місяці обов’язково телефонувала мені, щоб просто побазікати ні про що, а згодом почала приїздити в якісь незрозумілі відрядження й зупинятися в мене. Я навіть дав їй запасного ключа. Взагалі-то в мене вона найчастіше лишала тільки речі. Сама ж Юлька використовувала відрядження, щоб поповнити колекцію чоловіків-валянців. І розповідала мені про це без жодних комплексів. Що ж, кожен обирає собі той спорт, який лягає на душу.
– Ти надовго?
– Гостинність так і пре! – Вона цмокнула мене в щоку, з її волосся скрапувала вода.
– Якщо чесно, тебе тільки мені й не вистачало.
– Значить, я вчасно з’явилася. Нащо вимкнув музику?
– Які важливі справи цього разу?
– Так собі, чергове нудне відрядження.
– Ага, нудне… Скільки йому? Років зі сто?
– Ревнуєш?
– Дура ти!
– Їсти будеш? У мене курочка є, ковбаска, яйця варені.