Алла зиркнула на мене, даючи зрозуміти, що чекає запитань. Проте я мовчав, і вона повела далі:
– Танька пишалася тим, що була вільною жінкою. Сучасною. Вона чхати хотіла на чоловіків. Одного разу черговому залицяльникові сказала, що вагітна від нього. А тоді з насолодою спостерігала за тим, як хлопець психує, шукаючи ради. Коли вона сказала йому правду, він так зрадів, що навіть не образився на Таньку.
– А були такі, що ображалися?
– Повно. Вона легко домагалася примирення, але якось трохи схибила. Один хлопець був напився дуже і хотів її вдарити. Це було в «Зодіаку». Навколо купа народу. Спочатку він виматюкав її, потім підступив до неї з кулаками. Танька не боялася, бо завжди знаходився той, хто ладен був заступитися за неї. Зважувала вона все точно.
– Як звуть цього хлопця? – ставлячи запитання, я наперед знав відповідь.
– Не важливо. Слідчому я взагалі про це не розповідала.
Уявивши собі радість Величка, якби той почув таку інформацію, я задоволено гмикнув.
– А мені чому розповіла?
– Не знаю. Навряд чи тобі замовили цей матеріал. Думаю, тобі кортить посприяти встановленню істини.
– Книжно сказано… Гарно дуже…
– Я помиляюся?
Питання зависло в повітрі. Ми знову помовчали. Ніготь сколупнув із тістечка ще шматок глазурі.
– Ти не думай, що Танька була якоюсь шльондрою. Всі хлопці думають однаково. Хибні й гидкі їхні думки. Доброю людиною була, товариською. Завжди виручала… От тільки нудно жити не хотіла, розумієш?
– Той хлопець, що хотів її вдарити, точно не міг убити? Вибач, що набридаю, але одна річ – не сказати слідчому, а інша…
– Не міг!
Пара за сусіднім столиком обернулася на вигук.
Алла зашарілась і далі говорила вже півголосом:
– Визнаю, подумала тоді на нього. Але вбито ще двох дівчат. Я зовсім їх не знала. Таня, думаю, теж. А вбивала одна людина… Тільки… Я ж не для друку це все розповідаю…
Хочеш знайти злочинця – дізнайся все про жертву. Особи, подібні до вбитої Тетяни, траплялися мені не раз. Про таких розповідають анекдоти, поширюють плітки. І, хай там що, до таких ставляться поблажливо. Тільки не вбивають. Пику натовкти спересердя можуть. Холоднокровно задушити, спланувавши все наперед, – навряд.
– Ти й далі хочеш писати про це?
– Ага. Справу цю неодмінно зацитькають рано чи пізно. Тож нехай іще хоч трохи почухаються.
Про свої особисті інтереси і свої особисті рахунки я вирішив поки що скромно промовчати.
– Коли будеш писати, подумай про те, що я розповіла. Таня була доброю подругою. Якщо казати про гріхи, то всі ми далеко не святі. – Алла одним махом допила рештки кави. – Я живу в шостій гуртязі. Сорок п’ята кімната. Знаєш, де це?
– Я в третій жив, коли вчився.
– Давно це було?
– Років із триста тому.
– Стільки не живуть.
– Як бачиш, не нам вирішувати, скільки кому жити.
– Буду дзенькати. – Вона підвелася й відсунула стілець. – Ти ж ближче до цих сфер… Тримай мене в курсі, згода?
Ідучи, вона залишила по собі запах чудових парфумів.
Як у дешевих романах.
Робоче місце 2
Публікація в минулому числі нашої газети матеріалу про трагічні події в студмістечку викликала широкий резонанс серед читачів. Дзвінки до редакції не припиняються й досі. І хоч запитання, що їх ставлять читачі, досить різноманітні, одне лишається спільним для всіх: «Чи зможемо ми коли-небудь вийти з дому, не боячись за своє життя?» Справді, поява в місті серійного вбивці – подія непересічна. Люди мають повне право вимагати, щоб відповідні органи вжили невідкладних заходів.
Зрозуміло, журналісти з обов’язку свого не можуть відповідати на такі запитання. Тому ми звернулися по коментарі до начальника міського управління внутрішніх справ генерал-майора міліції Анатолія Бублика.
– Найперше, Анатолію Григоровичу, чи не згущує преса барви? Чи правда те, про що йдеться в статті? Чи ми йдемо на повідку в недолугих чуток?
– На жаль, ці всі злочини справді скоєно. Вони мають ознаки серійності. Справи об’єднано. Працює оперативно-слідча група. Одначе я не поспішав би з висновками, розуміючи сенсаційність такої інформації для журналістів. Так, ваша правда, людей треба інформувати, щоб не виникало безглуздих чуток і нових проблем. Але твердження, ніби в студентському містечку орудує саме маніяк, уважаю за передчасне й помилкове. Кожен, хто йде на вбивство, вже психічно неповноцінний. Проте саме слово «маніяк» лякає людину, змушує її робити найдурніші припущення. Іноді вбивці вигідно, що його вважають за психічно хворого. Адже він серед нас, один із нас, і того, чого чекають від хворого, ніколи не сподіваються від нормальної, здорової людини. Інакше кажучи, якщо здоровий удає з себе хворого, то йому легше уникнути підозр. Принагідно хочу закликати громадян до пильності.