Валерка сумно подивився на мене і зручніше вмостився з телефонною трубкою в руці. А я нарешті ввімкнув комп’ютер…
2
Досі нема відповіді на запитання, чи вбивства у студмістечку – справа рук холоднокровного цілеспрямованого злочинця, чи дівчата стали жертвами психічно хворої людини.
Про це ми запитали кандидата медичних наук, провідного фахівця науково-дослідного інституту судової психіатрії Анатолія Сергійовича Голубця.
– Однозначної відповіді я дати не можу. З одного боку, серійних безпричинних убивств не може скоювати психічно нормальна людина. Це ж не вбивство в стані афекту і не перевищення міри оборони. Такі злочини, справді, здатні скоювати всі. Психічно хворі вбивці, чи так звані маніяки, підкоряються одному, відомому тільки їм кодові. У кожного з них цей код індивідуальний. Їхній мозок запрограмований на вбивство. Маніяк подібний до клептомана, який повсякчас відчуває потребу в крадіжках. Згадайте хоча б відому справу Чикатила. Йому давала втіху садистська розправа, що її він чинив над своїми жертвами. Однак саме це й насторожує в нашій справі. Немає видимих причин скоєння вбивства. Жодну з дівчат не пограбовано, не зґвалтовано, навіть не спотворено. Хіба що обличчя в них розбито кулаком. Вони, як я знаю, навіть не були знайомі одна з одною і, зважаючи на зовнішність, належали до різних типів жінок. Тож їх не можна об’єднати. Так, часто-густо вбивства скоюють з разючою одноманітністю. Злочинець не змінює стилю й способу, виявляє мінімум винахідливості. Не ховає слідів, бо не залишає їх. Точніше кажучи, органи слідства поки що неспроможні розрізняти серійних убивць, судячи тільки зі слідів. Поведінка нашого вбивці характерна для людей із порушеною психікою. Вони запрограмовані на певні дії. Однак саме те, що немає видимої причини вбивства, змушує мене взяти під сумнів твердження, ніби ми маємо справу з хворим, а не з людиною, яка вміло вдає з себе такого, щоб звести слідство на манівці. Бо ж хворого, хай там як, легше розшукати. Не так уже й просто божевільному довго лишатися непоміченим серед нормальних людей.
– Чи були у вашій практиці такі випадки?
– Ні, в нашому місті таких випадків не пригадую. Але не через те, що їх не було, а через засекреченість такої інформації. Щоправда, в середині сімдесятих прогула справа Сергєєва. Він цукерками заманював маленьких дівчаток за кущі в парках і демонстрував їм свої статеві органи. Але «прогула» – поняття досить умовне. Інформація була невідома широкому загалові. Тільки фахівцям. Сергєєва визнали психічно неосудним. Він лікувався потім. Свого часу я особисто його обстежував… Звичайно, його не вилікували, і він помер десять років тому. Багато хто з небезпечних злочинців симулював божевілля, та всі виведені на свіжу воду. Не хочу хвалитися, але багато хто з них пройшов через мій кабінет. Не приховую бажання бачити вбивцю зі студмістечка серед своїх пацієнтів.
– Як усе ж таки поводитися громадянам? Вони ж дуже налякані…
– І небезпідставно. Зрозуміло, що ви, журналісти, робите з усього сенсацію. А це іноді зайвина, і ви ненавмисне сієте страх серед населення… Та є й інша, досить серйозна, причина для побоювань. Криза в країні позначається й на охороні здоров’я. Через брак коштів на утримання хворих, що їх слід ізолювати від суспільства, доводиться закривати спеціалізовані заклади. Останнім часом психічно хворих виписують із цілком нормальним діагнозом тільки тому, що не вистачає елементарного: ліків, обладнання, умов утримання… Такі люди опиняються серед нас, а це бомби сповільненої дії. І якщо найближчим часом не буде вжито заходів, я не гарантую, що завтра хтось не стане жертвою психічно неврівноваженої людини. До того ж її фізичний стан, без сумніву, погіршує загальна агресивність, яка зростає сьогодні внаслідок кризи й нестабільності. Можливо, вбивця зі студмістечка – одна з жертв нашого складного сьогодення.