Друга жертва
1
– Я не збираюся взагалі з вами розмовляти. Коли такі запитання ставить слідчий, це ще можна зрозуміти. А ваша бульварна преса і загибель моєї доньки не мають нічого спільного.
– Чому бульварна? В нас солідне, авторитетне, поважне видання…
Мати Слави Корецької розмовляла зі мною в своєму передпокої. Вродлива жінка, дбає про свій вигляд. От тільки сум у великих сірих очах, напевне, лишиться назавжди.
– Навіщо це все? Навіщо вам знати щось про мою доньку? Щоб зі Славиної загибелі роздмухати газетну сенсацію? Тоді всі читатимуть і киватимуть головами, вдаючи, ніби їм – ох-ох-ох! – дуже шкода… Ви, – вона спрямувала на мене тонкий вказівний палець, – прагнете зажити слави, пишучи про чужі смерті. Я вам не дозволю.
– Але все зовсім не так…
– Нашій розмові кінець. – Вона не підносила голосу, хоч краще б кричала, плакала, лаялася. – Ідіть собі, будь ласка. Я розумію: то ваша робота – пхати носа в чуже горе, але… Ідіть.
2
Пора року якнайкраще відповідала моєму теперішньому настроєві.
Кінець вересня. Туга в такі дні мимоволі охоплює все навколо. Уже не літо, але ще й не осінь. Розгублений стан природи. Навіть машини сновигають повз нас якось тихо й повільно. Люди теж ходять неквапом, відпочиваючи від літньої спеки і готуючись до жовтневих дощів та листопадової сльоти. Самі ці думки навіюють тугу, а тут іще й така халепа… Словом, як казав один рецидивіст, що повернувся до буцегарні буквально за тринадцять днів після свого чергового звільнення, душевний стан – повна дупа. Настрій – хоч сядь та пий без просипу.
Через дорогу – студмістечко.
Поки тут іще затишно, але листя на деревах уже потроху міняє колір. А коли воно спаде, перед очима постануть сірі, у брудних патьоках стіни гуртожитків, збудованих понад чверть століття тому. І хоч мене гнітить ця картина, знову і знову я відчуваю ностальгію.
Бо виріс у гуртожитках.
До десяти років бігав довгими напівтемними коридорами, просякнутими вічною сумішшю запахів підгорілої картоплі, свіжого борщу й напівзогнилого сміття. Коли нашій родині нарешті дали окрему квартиру, мені довго ще бракувало гармидерного гуртожитського побуту. Тож тепер я надовго занурився у звичну і – так, так, саме так! – рідну атмосферу.
Багато хто, звичайно, бідкається, нарікає на це все, скаржиться, але…
– Молодий чоловіче!
Я так замислився, що навіть здригнувся й обернувся на крик.
– Боялася, що ви вже далеко пішли.
3
Їй років дев’ятнадцять, у візку – симпатичний карапузик.
Вона схожа на свою матір. У передпокої стояв присмерк, але вродлива жінка сама себе освітлює навіть серед суцільного мороку. Я не раз помічав це.
– Ви не ображайтеся на маму, їй тепер дуже тяжко…
– Нічого, я розумію. Перейдімо на «ти», а то я комплексую.
– Добре. Ходім он на лавку присядемо… Чи я краще прогуляюся з тобою до зупинки, не проти?
Ми поволі рушили тротуаром.
– Я тут молодість згадав. Так би мовити, сентиментальні спогади… Прожив тут, – кивнув на гуртожитки, – п’ять років.
– Отакої! Теж мені, старий і море…
Увічлива пауза.
– Я читаю твої статті про це… Про вбивства… З міліції приходили, розпитували. З ким була, де була, хто знайомі?…
– Слава – старша сестра?
– Еге ж. На три роки старша. – Бесідниця все ж таки перехопила мій мимовільний погляд на дитину у візочку. – Смішний він, правда?
– Як усі маленькі діти, – знітився я.
– Його тато цього року закінчує фізмат. Батьки домагалися, щоб я назвала їм його ім’я. Але марно. Тільки-но його пику, перелякану несподіваною звісткою про те, що я вагітна, побачила – відразу ж викинула його з голови. Слава свого часу ризикнула аборт зробити, а я не змогла. І не шкодую.
Знов пауза. Важка й неприємна.
– Нащо тобі це все?
– Що «це»?
– Ну, ти ж хотів, щоб мама розповіла про Славу. По-перше, що саме? А по-друге, навіщо?
– Для статті, – збрехав я, не зрозумівши, кому – їй чи собі.
Адже я й сам не збагнув, що змусило мене після зустрічі з Аллою Стороженко і щирої сповіді аспіранта Юри збирати хоч якісь відомості про другу жертву вбивці.