Уранці мене охопила досада. Я сподівався почути перелякані голоси на вулицях, побачити стривожені обличчя. Реакція, на мою думку, мала бути не менша, ніж того ранку, коли сталася аварія в Чорнобилі. Але довкола нічого не змінилося. В автобусі я почув перші розмови про те, що вночі вбили дівчину, дослухався і зрозумів, що ці теревені – просто плітки. Люди обговорюють чергову новину.
Одного разу так обговорювали газетну статтю про сім’ю, яка по частинах їла свого гостя-родича. Я заспокоював себе тим, що ще рано. Слід почекати до вечора. Але ввечері мене теж спіткало розчарування: люди не збурилися. Нічого не сталося.
Я був пригнічений.
Невже все марно? Невже я обрав хибний спосіб? Невже цього замало?
Авжеж, замало! У суспільстві, яке потопає в розпусті, одна смерть лишається непоміченою! Скількох людей убивають щодня у великому місті, не кажучи вже про країну і, тим більше, про всю земну кулю! Моя акція протесту – крапля в морі. Поки що крапля. Крапля за краплею – буде велика хвиля! Зупинятися не можна. Не тепер. Скільки смертей треба, щоб ви всі задумалися про причини? Десять, сорок, сто? Ви матимете їх!
Четверта жертва
1
Алла знервовано роздушила в попільниці, яку уважні й економні господарі кафе самотужки виготовили з порожньої бляшанки з-під пива, черговий недокурок.
– Свєта Малахова. Філфак, четвертий курс.
– Ти знала її?
– Дивно, але знала. Жили в одній гуртязі. Щоправда, на різних поверхах. Ну, як знала… На обличчя тільки. Віталися, зустрічаючись. Ото й по всьому.
– Яка вона була?
– Жодного уявлення не маю. Я ж кажу: анічогісінько про неї не знаю… Зранку в гуртязі – переполох. Уже другу дівчину з факультету вбивають.
Я замовив горілки, кави й бутербродів. Собі спиртне взяв тільки за компанію. Не хотілося, щоб хтось учув на роботі. Алла сама запропонувала випити. Воно й зрозуміло – нерви. Якщо бути чесним, мені самому кортіло напитися. Хильнути не кілька крапель, а налигатися як свиня.
– Хто далі? Я?
– Облиш. Не мели дурниць…
– Чому дурниці? Він убиває абикого: тицьнув пальцем навмання – і задушив. Адже всі його жертви навіть не були знайомі між собою, розумієш?!
– Звідки ти знаєш?
– Знаю!
– Щось їх усе ж таки пов’язувало. Я певен: є причина, якої ми не знаємо. Навіть якщо цей хлопець – псих, має бути те, що його дратує… дратувало в усіх чотирьох убитих.
– Чому хлопець? Убивати може й жінка. Щоб ти знав, ми сильніше ненавидимо одна одну, ніж ви, чоловіки. Жіночої дружби нема, і ти це добре знаєш.
Думка про те, що вбивцею може бути жінка, чомусь жодного разу не стрельнула до моєї голови.
– Навряд… Чоловічі сліди, велика фізична сила…
– Що, жінок таких нема? Логічно, між іншим: від природи подібна до чоловіка жінка мститься молоденьким гарненьким дівчаткам. Скажеш, такого не може бути? Є ж такі жінки…
Я згадав Тітоньку Коняку й зітхнув. Логіка в Аллиних словах справді була. Тільки навряд чи треба шукати саме жінки…
2
Стільки міліції у студмістечку давно не бачили.
Хіба лише на Перше травня цього року в середмісті було стільки – або майже стільки. І якщо їх нагнали сюди, щоб пильнували порядку на похороні вбитої студентки, то, значить, влада боїться і визнає власну безпорадність.
Усіх деталей я не знав. Алла розповіла, що з тілом попрощаються тут. Саме сюди приїхала й мати вбитої. А потім тіло кремують, і мати повезе додому урну з прахом. Я не вірив, проте Алла доводила: похорон у студмістечку влаштували навмисне, всупереч владі.
Накрапав дощ, тільки посилюючи загальну понурість. Народу зібралося багато. Мав відбутися короткий жалобний мітинг. На багатьох обличчях проглядала відверта світська цікавість, але чимало було й таких, що випромінювали розгубленість і переляк. Жінки не соромилися публічних сліз. У натовпі стояли студенти-негри, і я кілька разів перехоплював сповнені ненависті погляди, спрямовані на них. Алла натякала, що ходять безглузді чутки, нібито негри вбивають наших дівчат, бо ті трахатися з ними за так не хочуть. Мовляв, зовсім негритоси знахабніли. Пустили їх до чужої країни вчитися, а вони таке витворяють!
До речі, саме через негрів сталося останнє на моїй пам’яті велике нашестя ментів у студмістечко.