Був вісімдесят дев’ятий рік. Студентське містечко занепало. На початку травня якісь африканці бучно відзначали свій день незалежності.
Такі заходи були зовсім не поодинокі. А що вони мали велику ідеологічну вагу, то адміністрація мусила стежити, щоб усе відбувалося на належному рівні. Спортмайданчик у центрі студмістечка прикрашали прапорцями, виставляли гучномовці – і ми приречені були слухати національну музику якоїсь бананової держави. Та пусте! Всі звикли до таких свят. Проте цього дня стався конфлікт, що вилився потім у дводенну війну. Згодом вона стала легендою, обросла всякими чутками. І, певна річ, її обминули увагою радянські засоби масової інформації, тому документів для історії не збереглося.
Так от, африканці причепилися до однієї першокурсниці, яка у своєму Шепетівському районі негрів і на очі не бачила. Були, звичайно, дами без комплексів, які могли взяти участь у масових негритянських гулянках, нічим себе не зв’язуючи. Дівчисько, до якого причепилися двоє явно підпилих кольорових хлопців, звикло бачити їх тільки на віддалі. Тож коли котрийсь жартома – справді жартома! – заступив їй дорогу, схопив за руку і запропонував потанцювати, а другий зловив її по тому, як вона випручалася, крику й вереску було на все містечко.
Повз них проходили троє біологів, теж не зовсім тверезих, і вони вирішили заступитися, вборонити дівчину від залицянь, як один із них висловився, мавп. Слово по слову – почалася бійка, в яку за двадцять хвилин уплуталася одна шоста студмістечка.
Випадок безпрецедентний. Зазвичай бійка з іноземцями – явище нечасте, і річ навіть не в тому, що могли поперти з вишу. Просто наші ігнорували кольорових, ставилися до них з гумором і вкрай рідко спускалися до особистих контактів. І от усіх неначе прорвало. Вигуків на кшталт «бий чорних!» чути не було. Вечірнє повітря розтинали самі матюки, що їх викрикували чи не шістьма мовами.
Міліція з’явилася досить швидко. А що заводіяк виявити було годі, то затримали кількох осіб, які не встигли накивати п’ятами. Якби серед них трапилися іноземці, інцидент було б вичерпано. Однак негрів ніхто й пальцем міліційним не зачепив. Зранку студмістечко загуло, неначе бджолиний вулик. До того ж була неділя і всі сиділи вдома. Іти до райвідділу з вимогою звільнити товаришів ніхто не наважився. Часи були ще не зовсім «ті».
Уранці сталося кілька невеличких сутичок, яким тут-таки клав край посилений міліційний патруль. Удень панував сякий-такий спокій: найактивніші подолали труднощі, пов’язані з напівофіційним «сухим законом», розстаралися на горілку та портвейн і готувалися до вирішального бою. Він почався надвечір. До гуртожитків, заселених переважно іноземними студентами, пробралися найсміливіші бійці. І ізвєдал враг в тот дєнь нємало. Ті, що жили на горішніх поверхах, не встигши втекти, з боєм пробивалися до своїх кімнат і кімнат кревних братів, барикадуючи двері зсередини. А кому пощастило жити на першому й другому поверхах, ті плигали з вікон, хоч і не завжди вдало: троє поламали собі ноги.
Били всіх, не розбираючи. А з вікон африканців бомбардували слоїками, порожніми пляшками й усяким сміттям. Якось так вийшло, що всі учасники бойових дій збилися докупи в центрі містечка, де й почалася напередодні ця вся колотнеча. Їх оточили кільцем міліціонери, яким на той час у студмістечку було вже тісно від самих себе. Тож до дев’ятої вечора охоронці порядку загасили геть усі воєнні дії.
І лише тому, що до масової бійки так чи інакше був причетний кожен радянський студент, що мешкав у студмістечку, інцидент удалося затерти. Не притягати ж до відповідальності всіх. Та й звинувачувати абикого було безглуздо. Винуватців бійки так і не виявили.[2]
Але була ще одна вагома причина: те, що сталося, відгонило – Боже збав! – расизмом, і, якщо притягти до відповідальності винуватців, справа набуде широкого розголосу, а це зовсім не бажано з погляду ідеології. Негрів, звичайно, не карали. Наших затриманих відпустили.
Працівники міліції кепсько приховували свою симпатію до «наших»: громадян країн третього світу правоохоронці ненавидять скрізь… Зрозуміло, пресі ніхто нічого не пояснив, тому історія ця стала надбанням лише усної народної творчості, однією з численних легенд студмістечка.
Поки в моїй пам’яті зринали ці спогади, з дверей гуртожитку винесли труну з тілом, і Алла, штовхнувши ліктем у бік, повернула мене до реальності. У юрбі фальшивими нотами пролунали жіночі зойки.
Відкриту труну несли імпровізованим живим коридором із беркутівців до проїзної частини, перегородженої натовпом. Метушливий чоловік у сірому плащі поставив два стільці, на них опустили труну. Хтось уже ридма ридав. У головах примостилася висока, коротко стрижена жінка в чорній хустці – мати, як я зрозумів з перешептів. Чоловік у сірому плащі став поряд із нею й обійняв за плечі, але вона повела ними, скидаючи його руку. Ми з Аллою стояли не в перших рядах, тож нам важко було розгледіти всіх дійових осіб цієї трагедії. У тому, що все відбувається за чиїмось добре підготованим сценарієм і з конкретною метою – справити належне враження на переполохані маси, посиливши їхній переляк, я не мав і найменшого сумніву. Сьогоднішня похоронна церемонія під дощем – своєрідна помста тим, хто не вберіг…
2
Описаний безпрецедентний випадок справді мав місце у студентському містечку Київського університету ім. Шевченка в указаний час, весною 1989 року. –