Звичайно, якусь фору він мені дав, але на мого шефа і далі тиснутиме. Відтепер із іще більшою силою. Тому Чечель мусить на якийсь час спровадити мене з міста. Але п’ять днів я все-таки маю. Це мої дні, мій мізерний шанс довести свою правду.
Після розмови Маленький Алик запропонував випити. Великого бажання я не мав, але відмовляти не хотілося. Тож, хильнувши з чемності сотку, я під якимось приводом попрощався.
Ігоря я помітив у фойє і впевнено підійшов до нього. Пообідати сьогодні не вдалося, тому сто грамів на голодний шлунок розпалили мене, додавши сміливості.
– Здоров! – рук із кишень куртки я не виймав.
– А ти впертий, – промовив Ігор без здивування чи захоплення.
– Мухтар знає, що ти стукаєш ментам?
Коли я в чомусь упевнений, то відчуваю це.
А відчуття в мене ось які: ніхто, крім Ігоря, не зацікавлений у тому, щоб менти довідалися про мої спроби самотужки знайти маніяка в нетрях студмістечка. Знаючи ситуацію, Ігор усе зважив точно: менти візьмуть мене за барки і якимось чином репресують. Коли так, то розслідування припиниться і його особа буде в безпеці. Поінформувати начальника районного відділу внутрішніх справ можна кількома способами. Іти до нього офіційно – цей варіант я відкинув одразу. Розповісти комусь із працівників правоохоронних органів – найімовірніше. Опер швидше повірить тому, з ким спілкується повсякчас. Отже, Ігор має якогось знайомця-мента.
– Що ти мелеш?
– Гадаю, знайомства твої в ментурі не надто впливові. На рівні дільничного. Якби ти справді мав серйозні зв’язки, то не бздів би так. Але досить і дільничному стукнути, щоб інформація пішла вище. Звісно, я можу помилятися щодо дільничного. Це може бути і якийсь оперок із райвідділу. Так чи так, але все одно серед лягавих є той, кому ти час від часу стукаєш і хто може стати тобі за громозвід, а коли треба, то й застерегти від усяких неприємностей. Як думаєш – Мухтарові це сподобається?
Ігор скреготнув зубами, але стримався.
– Звісно, якусь частину місцевих ментів купив Мухтар. Тільки він їм платить як персоналові, а ти стукаєш. І він навряд чи від цього буде в захваті. Шептун рано чи пізно викаже свого хазяїна. Чи ти не згоден?
– Не бери мене на понт, придурку, – процідив крізь зуби Ігор. – Навіть не пробуй.
– Я знаю, що муситиму відповідати за свій базар, коли щось станеться. Можливо, мої доводи здадуться непереконливими, і тоді мені буде непереливки. Але ти лишишся під підозрою, бо диму, сам знаєш, без вогню… Хіба довірятимуть тобі, як раніше?
Він мовчав, чекаючи, напевне, що я говоритиму далі. Але я мовчки розвернувся й пішов до виходу.
Цікаво, про що він тепер думає? І чи побіжить до когось зі своїх заступників – офіційних чи таємних?…
Юлька
1
Пізніше я зрозумів, що мокрий сніг тільки посилив мої емоції.
А тим часом я щулився на автобусній зупинці у студмістечку і подумки лаяв себе за те, що не взяв парасоля. От завжди так: тягаєш його з собою – дощу нема. Та тільки-но викладеш із сумки – потрапляєш під зливу.
І все одно Юлька – в розстебнутому білому плащі й туфлях. Підбори цокають по асфальту гучніше від револьверних пострілів. Простоволоса, руки в кишенях, під плащем – міні. На тлі мокрого снігу вона мала вигляд справжньої фотомоделі.
На Юльку як на жінку особливої уваги я давно вже не звертав, бо мені були добре відомі всі вади її фігури. Але сьогодні, побачивши, як вона у своєму розстебнутому плащі прямує до мене, відразу забув про те, що знаю цю молоду жінку мов облуплену близько п’яти років. Тротуаром, не звертаючи уваги на сніг, твердо йшла стовідсоткова, упевнена в собі, шикарна – не гарна, бляха-муха, але шикарна! – жінка, що знає ціну собі і всім довкола. В Юльці живе актриса, і сьогодні я це визнав.
Максим під ручку зі своєю неохайною і без смаку вдягненою дружиною стояв під парасолькою, однією на двох. Я тупцяв під мокрим снігом понад годину, перш ніж вони з’явилися на зупинці. Тоді я дав знак – Юльку машиною відвезли на кілометр далі й висадили. Вона виринула з-за повороту й рушила просто до автобусної зупинки. На неї важко було не звернути уваги, і голови понурих потенційних пасажирів майже синхронно повернулися в її бік. Спочатку дивилися з цікавістю – здається, дівчиську до лампочки мерзенна погода. Потім – я не бачив цього, але голову дам собі відтяти, коли це не так! – хлопці витріщилися на Юльку захоплено, а дівчата – з погордою і заздрістю. Я вчепився поглядом за Максима і відчув його напругу.