І на роботі цілий день нічого не держалося рук. Втюхати Валерці запрошення назад не вдалося. Менш за все хотілося думати про чортову виставку, але я й тут дав собі раду: прибіжу на п’яту, побуду з годинку – і годі. Тоді зляпаю традиційний ура-матеріальчик: нічого ж іншого від мене й не сподіваються, а бенкет успішно мине й без моєї персони.
Шістнадцята десять. Тітонька Коняка бурчить, що я йду на офіційний захід, неначе якийсь босяк. Мав би надягти костюм чи бодай пристойні штани, а не джинси з кросівками, які, до речі, нічого не гріють і протікають. Я ліниво відгавкуюсь: мовляв, купити зимове взуття часу нема і, якщо чесно, бракує фінансів. А у відповідь чую, що і светр, із-під якого вибивається комір синьої ковбойки, і стара шкірянка видаватимуться на бенкеті такими ж ідіотськими, як похорон без небіжчика. Тоді я переконую колишню спортсменку, що мій вигляд цілком адекватний модерному мистецтву.
Думки ж мої линуть зовсім в іншому напрямку. Я стукаю по столу запрошенням, раз у раз позираючи на годинника. За десять хвилин треба виходити.
Іноді шкодуєш, що зв’язаний роботою і навіть…
Лунає телефонний дзвінок.
Стаціонарний апарат.
Випереджаючи Тітоньку Коняку, я хапаю трубку. Юлька обіцяла зателефонувати, якщо будуть зміни в плані чи якісь новини…
– Слухаю…
– Ми вже розмовляли з тобою.
Мене аж заціпило.
– Чого мовчиш?
– Тебе слухаю, – не впізнаю свого голосу, зате його голос я тепер нізащо ні з чиїм не сплутаю.
– Так, слухай. Коли ти писав свої статті в газеті, я зрозумів: ти не дурень. Здається, про це ми вже з тобою говорили. Але я не думав, що ти такий розумний.
Мова в нього дуже правильна. Чому раптом я це завважив?
– І що далі?
– Ти мене все-таки розкусив. Тільки сьогодні в тебе нічого не вийде.
Ліва рука, що тримає запрошення, скручує чвертку крейдяного паперу жмутом.
– Хлопець на ім’я Ігор розповів мені все два дні тому. Попередив. Тільки я все одно вб’ю сьогодні вашу шльондру. Я мусив здогадатися сам – вона неначе аж лізла на очі, демонструючи свою розпусну поведінку. Дитячий садок! Тобі нема чого сказати?
Я хотів, але не міг. Тільки дихав у трубку, як загнаний пес. І ще до болю в долоні стиснув правицею трубку. Мені хотілося, щоб замість сірої пластмаси п’ятірня стискала горлянку Ігоря. Або Макса, але в цього шия бичача. Ігор-качок проти нього – здохляк. У ньому кулаком дірку пробити можна.
Спокійно. Він іще щось каже, а я не слухаю.
– Ще раз, погано чути!
– У тебе переляканий голос. Правильно боїшся. Твоя підстилка Аллочка жива ще тільки тому, що боїться мене. Я, може, не зачепив би й цієї шльондри, яку ти мені підсунув, але ти сам винен. Ти це все вигадав – так мені Ігор сказав. І я сьогодні покараю її, тільки щоб довести: ніхто не заважатиме мені робити світ таким, яким він має бути. Я звільню його від усякої аморальної гидоти. Ваша дівка погодилася вдати з себе повію. Ніхто мені сьогодні не перешкодить, ти все зрозумів? Я не прощаюся.
У трубці почулися короткі гудки.
Макс
1
Паніка охопила мене не відразу.
Спочатку я, не торгуючись із таксистом, домчав додому і не застав там Юльки. Ще одне таксі – у студмістечко. Алли теж немає вдома. Юльки немає і в кімнаті барменів. «Зодіак» зачинений, бо до шостої ще хвилин із двадцять. З переляку затарабанив у двері Максової кімнати. Максик не дурень: жінку, без сумніву, спровадив кудись під якимось приводом – не думаю, щоб вона знала! А сам причаївся, щоб вихопитися, мов змія з засідки.
Мухтара теж не знайдеш так просто. Раптом я усвідомив, що не знаю, де живуть обидвоє Аликів.
Гоша! Біжу до нього – той самий результат. Нікого!
Остання надія – бармен, але він не бере участі в нашій операції. Знову в «Зодіак». Уже відчинений, але поки що відвідувачів немає. І замість Сашка-бармена його новий змінник. А він точно ані сном ані духом…
Аж тепер мене охопила справжнісінька паніка.
Щоб не сидіти на місці, я вийшов надвір. Уночі обіцяли приморозки. А поки що землю зарошував мерзенний обліжний дощ, який, на відміну від сильної зливи, може набридати довго. Всупереч надіям, дощ не охолодив і не заспокоїв, а нагнав іще більшу тугу й паніку.