Я, а слідом за мною й Гоша повернулися до прокуреного бару. Обидвоє Аликів саме прямували до виходу. Юлька йшла за ними, але, на відміну від усіх нас, не поспішала.
– Що? – виплюнув запитання Маленький Алик.
– Фігня якась! Наче крізь землю… – відказав я.
– Тут щось не так…
Я й без Алика знав це.
Знав і боявся, що Макс знову обдурив усіх, що розіграна щойно мізансцена – частина якогось хитромудрого плану. З жахом я помітив, що не контролюю свого тіла і його трусить дрібними ганебними дрижаками.
Нерви.
– Діймо так, наче він не з’явився. – Алик, щоб пом’якшити акцент, говорив повільно, і його настанови зовсім не були схожі на уривчасті загади командирів, та все ж таки те, що він казав, не підлягало обговоренню й мало категоричний характер. – Ходімо стежкою через сад і стадіон до його гуртяги. Там видно буде.
3
Ліхтарі не світилися, а туди, куди ми прямували, не доходило навіть світло з вікон будинків.
Стежка, якою ми йшли, перетинала студмістечко навскоси і неабияк скорочувала шлях, дарма що вела тепер через мокрі, а в суху погоду – через запорошені кущі бузку. Ми всі добре знали цю стежку й не збивалися з неї навіть у темряві.
Попереду ступали Гоша з Маленьким Аликом. Вогники їхніх цигарок були маяком для Юльки, яка йшла метрів за двісті від них, удаючи з себе самотню дівчину, що поспішає додому, а її білий плащ не давав мені з Аликом утратити її з поля зору. Ми трималися метрів за триста позад неї.
Удалині замаячів обгороджений двометровою сіткою футбольний майданчик, що його пишномовно називали стадіоном. Треба було обійти його, а там до потрібної нам гуртяги – палицею кинути.
У міру того як білий плащ наближався до стадіону, тремтіння в моєму тілі посилювалося. Більшу частину дороги вже пройдено. Лишилося обминути огорожу, а далі – відкрита місцевість. Там Макс не насмілиться напасти. І якщо сьогодні нічого не станеться, то за день-два всі зітхнуть спокійно й охолонуть до цієї безглуздої гри.
Отоді Макс і здійснить свою погрозу.
В тому, що він не кидає слів на вітер, я не маю ніякого сумніву. Він вижде, поки вщухнуть пристрасті, а тоді завдасть удару. Але як довести це всім іншим? Певен: Юлька мені повірить відразу. А це найгірше. Вона злякається – і все. Кінець. Не буде принади, і я не зможу впіймати його ніколи…
Алик смикнув мене за рукав і присів. Інстинктивно повторюючи його дії, я глянув уперед, щоб з’ясувати причину такої поведінки.
Захопившись усякими ідіотськими думками, я не помітив, звідки саме ступила навперейми білому плащеві темна постать. Здається, Юльку про щось запитали. Через шум дощу та вітру в листі, що досі якимось дивом висіло на деревах, а також через незрозуміле калатання у вухах я не розібрав слів. Алик шарпнувся з місця першим. Я, мало не послизнувшись на мокрій землі, кинувся за ним. Фігура побігла від нас, і тільки тоді заверещала пронизливим голосом Юлька.
Я, як завжди, недооцінив супротивника.
Зовні незграбний Макс біг швидко й легко. Маленький Алик і Гоша вже летіли йому навперейми, але й тут він усіх обдурив – помчав не додому, до гуртожитку, а в протилежному напрямку і зник у під’їзді найближчої дев’ятиповерхівки. Тут жили переважно студенти-іноземці. Блокова система, ліфт, певна річ, не працює. Коли ми залетіли до коридору, Макса ніде не було видно. Нікого взагалі не було. Тільки бабця-вахтерка вирячила на нас очі.
– Куди він побіг? – обидвоє Аликів запитали це майже в унісон.
Вахтерка, яка воліла, очевидно, не заводитися з кавказцями, мовчки кивнула на сходи. Я зійшов на кілька сходинок угору й прислухався. Усе тихо. Кроків нема. Десь причаївся.
Алик піднявся сходами на один прогін – і теж тиша.
– Нікуди не дінеться. Ходімо перекуримо.
Юлька вже стояла на ґанку. Лампочка над дверима висвітлювала її перелякане обличчя.
– Знайдемо шакала, – повідомив Гоша, витягаючи цигарку.
– Прикури й мені. Руки трусяться, – попросила Юлька.
Гоша задовольнив прохання і навіть тицьнув їй цигарку до рота. Я взяв Юльчину долоню в свою – вона була холодна і справді тремтіла.
– Як ти?
– Він висунувся просто на мене… Тихо, як примара. – Голос її теж тремтів. – Хлопці пройшли, він, напевне, цього й чекав… Схопив за плечі, щось сказав… Я перелякалася й не зрозуміла… Ані втекти, ані крикнути… Я читала в книжках, що таке буває… Мені страшно…
– Нічого, тепер він наш! – Алик діловито потер руки. – Облазимо всі поверхи. Коли треба, то й кімнати перевіримо. – Явно хизуючись, він розстебнув шкірянку, дістав з-під пахви пласку «берету», витяг нащось із неї обойму, а тоді загнав її назад і сховав зброю до кобури. – І жодна сука писнути не насмілиться! Якщо не знайдемо – тут стояти будемо. Вихід один. Повз нас не проскочить. Хіба що під негра замаскується.