– А… ви… хто?… – тихо запитала вона.
– Сядь і сиди. Тобі скоро все пояснять, – грубо наказав Алик і гидливо штовхнув її до ліжка.
Мені стало шкода цієї молодої жінки. Здається, її звуть Валя… Так, Валя… Хоч до неї мені байдуже. Це жорстоко, але тепер вона справді відійшла на другий план.
Я підступив до вікна і прочинив його. З шурхотом відірвався свіжопоклеєний папір, що допомагав зберігати тепло. Я глянув униз. Третій поверх. Просто піді мною біліє Юльчин плащ, і Гоша вже щось завзято доводить прибулим патрульним.
Саме тут знайшли третю вбиту дівчину – Наталку Кущенко. Тут, на траві, під кущами бузку. Де вона любила мене, п’яну морду.
Де й почалася для мене, власне кажучи, ця вся історія.
Якщо вікно відчинене, то прекрасно чути все, що робиться внизу. Навіть із третього поверху…
– Чого ти тоді шарпонувся у вікно? – запитав мене Алик.
Я чекав, що він про це спитає, і відповів:
– Максим працював двірником у тій гуртязі.
– Підробляв, – тихо виправила Валя.
– Це не важливо. Він знав свою територію. Знав про вікно без шибки. І продумав усе до дрібниць. Спровокував усіх нас, помчав не додому і не якнайдалі від погоні, як усі нормальні люди, а забіг до гуртожитку і вистрибнув з протилежного боку у вікно… Юлька жила поруч нього, тому й попрямувала в його пастку. Коло входу він її й перехопив…
– Яка Юлька? – знову втрутилася Валя.
– Я винен, – сказав я, знехтувавши Валентинине запитання. – Коли він заскочив до гуртожитку, я мав би зрозуміти, що він біжить на своє добре знайоме робоче місце. Тоді легше було б здогадатися… Хоча… Хто його знає… Принаймні…
Про Максів дзвінок я вирішив мовчати. Про нього вже ніхто не дізнається.
– Ми здуру стрибнули за тобою. Не знали, де тебе й шукати. Гошка додумався. – Алик вишкірився. – Каже, як чувак уже так чкурнув, значить, важливе щось. А важливе тепер тільки одне – Юлька. Вона додому пішла. Він, без сумніву, за нею урвав. Бачиш, устигли…
Я знову глянув у вікно.
– Менти вже сюди йдуть…
Алик діловито роззирнувся по кімнаті.
– Шмон буде.
У двері хтось пхнув ногою ззовні, а потім постукав. Алик відчинив і впустив розпашілого Гошу.
– Дивіться, що я знайшов! – Він підняв за лямку звичайнісіньку чорну сумку, з якими ходить мало не кожен третій.
– Де взяв і чому сюди припер?
– Там валялася, під кущем. Може, його?
Три пари очей утупилися у Валю. Та глянула на сумку.
– Так, це Максимова. – Вона й далі говорила тихо. – Він її всюди з собою носив.
Тепер мене розібрала цікавість. Навіть ідучи на вбивство, не покинув удома сумки… Раптом я згадав деталь, на яку жоден з нас не звернув уваги: до бару він зайшов із сумкою. Всюди носив, каже…
Я простяг руку до сумки, та Гоша вже випередив мене і розстебнув змійку. Його рука зникла в сумці й витягла звідти звичайнісінький загальний зошит на сорок вісім аркушів.
– Усе? – здивовано запитав Алик.
Гоша потрусив сумкою.
– Не розлучався з зошитом, значить, важливе щось, – зробив логічний висновок Алик і перегорнув кілька сторінок.
– Писанина якась, кривулі. На, глянь. Ти писака, тобі й карти в руки.
Звичайнісінький зошит у клітинку.
Почерк і справді карлючкуватий… Я розгорнув зошит так, щоб бачила Валентина.
– Хто писав?
– А… що там?
– Почерк чий?! – Я сам здригнувся від свого крику.
– М-максим-мів…
Просто переді мною висіло на столі велике дзеркало.
З нього дивився брудний, перемазаний кров’ю і грязюкою тип, який тримав у руках розгорнений зошит і шкірився, наче ідіот.
Почерк не з найкращих.
Але розібрати можна. Кожен журналіст має досвід розбирати всякі кривулі.
Я перебіг очима текст:
«Кілька причин змусили мене взятися за перо…»
Двері без стуку відчинилися – і маленька кімната-двійка стала раптом повна народу.
2007
Ніжин-Київ