Збоку це все мало такий вигляд: вибачте нам, вороги, за те, що ми з вами воюємо. Якщо, приміром, хтось скаржився на неперевірену інформацію, надруковану в «Міських новинах», Чечель безбарвним, монотонним голосом говорив: «А ви активніше співпрацюйте з пресою. Давайте інформацію на першу вимогу. Телефонував до вас журналіст? Куди ваші заступники його послали? Ось, тепер читайте». Охоти скаржитися така тактика ні в кого не відбивала, зате наші журналісти могли не боятися, що актуальний матеріал затримають, бо він, мовляв, не підкріплений компетентною думкою. Автори, згідно з політикою редактора, мали право на власну думку.
Правда, був тут один невеличкий нюанс. Якщо претензії надходили до юридичного відділу, оминаючи редактора, і потрапляли на стіл видавця у вигляді погроз судовим позовом або безпосередньо викликом до суду, Чечелеві давали добрячого прочухана. А він і собі юзав автора необережного матеріалу. До того ж журналюга мусив або довести, що ніякого наклепу, ніяких неперевірених відомостей у матеріалі немає, або особисто залагодити конфлікт. Тут Чечель усувався від справи. Хоча не завжди. Наприклад, мене частенько прикривав, а то й брав удар важкої артилерії на себе. Правда, за це я мав безплатно писати тексти для рекламного відділу, а це, повірте, таки справжня кара.
– Газету в це затягати не треба, – казав Чечель комусь на тому боці дроту. – Згоден. Гаразд, пишіть. Хоч президентові. Тільки копію не забудьте нам надіслати. Ніхто з вас не знущається. Заведено так. До побачення!
Він глянув на телефонну трубку, знизав плечима і поклав її на важіль. Тепер надійшла моя черга.
– Відпочив?
– Дякую…
– Догрався?
– Тобто?
– Не вдавай мені тут із себе незайманого, добре? Навіть в офісі вже знають! – Він мав на увазі праве крило нашого поверху, де за броньованими дверима містилися кабінет видавця, юридичний відділ і відділи реклами й реалізації. – Мені, Шкарадо, набридли твої п’яні пригоди! Ось вони в мене де, о! – Ребро його долоні торкнулося гострого борлака. – Чому я весь час мушу витягати тебе з ментівки?!
– А вчора мене самі випустили… Розібралися…
– Розібралися, значить? – Чечель рвучко підвівся, з гуркотом відсунувши від себе стілець. – Знаєш, чим це все могло скінчитися? Працівника газети «Міські новини» звинувачено у зґвалтуванні та вбивстві! Ти хоч думай іноді, що колектив репрезентуєш! У нас і без тебе проблем чимало! Пишемо щодня про злиття уряду з криміналом, і ось вам, будь ласка, – маніяка в колективі пригріли! Я вже мовчу про п’яну бійку взимку на бульварі Шевченка…
– Боронив честь жінки!
– Честь жінки він боронив! П’яна повія надумала ошукати клієнта. Він її за це вирішив трошки побити. Ніхто не втручався. Аж тут шляхетний лицар Шкарада, який повертався з презентації після бенкету, лізе заступатися! А скандал на презентації нового видавництва «Лада»? Ти пам’ятаєш, як назвав директора? До речі, за публікацію нам заплатили. Журналіст лише мав гарно написати.
– Пам’ятаю. А ви пам’ятаєте, що до путчу дев’яносто першого року він був головлітівським цензором і різав геть усе? Між іншим, саме за його доносами авторів двох рукописів посадили за антирадянщину, а шестеро довго не могли влаштуватися на роботу навіть двірниками. Я маю факти, а ми їх досі не оприлюднили. Тепер у нього, бачте, видавництво, що видаватиме європейську класику українською мовою без купюр за триклятущі гранти!
– На прес-конференцію ти з’явився п’яний! Він мав усі підстави викликати міліцію!
– Я випив лише сто п’ятдесят!
– Не важливо, скільки ти тоді випив! Мені, повторюю, набридли ці історії. Все, що сталося вчора, дуже серйозно. Тобі запросто могли пришити справу. Кращого винуватця годі було й шукати… Слідчий мені все пояснив…
– Мудак той слідчий!
– Гаразд, нехай мудак. – Чечель сів на місце, дістав сигарету, закурив. – Ти дорослий чоловік, пишеш добре. Чому я мушу проводити з тобою виховні бесіди? Ми ж не в дитсадку, і я не вихователь.