Я промовчав. Заводитися не хотілося. До того ж із тону начальства я відчував: буря вщухає.
– Що там за історія? – вже спокійніше запитав шеф.
– Яка?
– Ну, з убивством цим… Мені слідчий так нічого й не пояснив…
– А він і мені нічого не пояснив. Я, до речі, думав, що ви знаєте.
– Ні, ми нічого не писали. Повз кримінальну хроніку якось пройшло… Брак інформації…
– Значить, так задумано.
– Угу, задумано. – Шеф, не випускаючи цигарки з пальців, потер скроні, попіл упав на праве плече. – Добре, йди працюй. У Валери там роботи навалом. Справ багато…
Танюха вже сиділа на своєму місці і хвацько стукала по клавіатурі. Зиркнувши на мене, підморгнула по-змовницькому:
– Дістав?
– Ага. Премію.
– Дурень ти. І алкоголік…
– А що гірше?
Танюха поманила мене пальчиком і, коли я нахилився, з серйозним виразом обличчя прошепотіла:
– Алкоголік. Дурень хоч у ліжку старається, пнеться з усієї сили. Хоч якийсь результат є. Алкаші з цього погляду безнадійні.
– Тоді пияцтву – бій! До останнього патрона! – Я підніс угору стиснуту в кулак правицю.
2
– Скажіть, Василь не прийшов іще? Так, дякую… Здоров, це я!
– Добрий день. Ви – це хто?
– Багатий буду, Василю! Шкарада тут.
Тітоньки Коняки не було, коли я повернувся від шефа. Валера дав мені якісь вказівки, сказав, що треба впрягтися в роботу, а то в нього невправка, і теж кудись махнув. Тож я був сам на весь кабінет і міг без зайвих вух поговорити телефоном.
– Правильно я роблю, що таких, як ти, не впізнаю! Будеш багатий, коли пити кинеш. Як почуваєшся?
– Можна подумати, все місто знає…
– Про місто не скажу, не знаю. А от ми, Департамент кримінального розшуку, знаємо більше, ніж дехто думає. Ти куди зник, до речі?
– Та замотався. Справи, справи…
– Ну, ще б пак! Горілку в місті ще не всю випито. І дівок іще не всіх задушено…
– Облиш, добре?
– Це ти облиш.
– Уже не смішно. Отже, маю до тебе справу. Як у тебе з часом?
– Саме тепер? Ну, не знаю… Взагалі-то незабаром у мене обід…
– Пообідаймо разом! Пригощаю. Тільки попереджаю – не за так. Розмова є. За півгодини, о’кей?
– За годинку.
Я скосував оком на годинника. Сьогодні мені треба бути аж у чотирьох місцях. Валерка, гад такий, завалив мене всякою чорною роботою, а сам збирається на виставку пейзажистів, після якої заплановано фуршет. Перший робочий день, а часу нема зовсім.
– Домовилися. Ти з машиною?
– Ну…
– На Ярославовому Валу є тихе місце…
3
У цьому закладі готували лише смажені крильця гаврилівських курчат.
Іншої страви тут принципово не подавали. Хіба що ще пиво. Я замовив дві порції крилець і дві пляшки пива. Василь Книш, один із заступників начальника Департаменту кримінального розшуку України, не уявляє без цього напою свого існування, тоді як я терпіти пива не можу.
Книш з’явився в костюмі й при краватці. Коли б не казенний вираз обличчя, якого він набрав, працюючи в МВС, його можна було б сприйняти за бізнесмена середньої руки чи менеджера середньої ланки.
– У мене обмаль часу. – Він помилувався пінною шапкою на склянці і скуштував напій, неначе справжній гурман.
– У мене теж.
– Який, на хрін, збіг обставин?! – Вася влив у себе вміст склянки, похрумтів крильцем і налив собі ще пива.
– Що про цю справу чути? Там справді псих дівчат душить?
– Засекречена інформація. – Вася знову відсьорбнув пива.
– Чому?
– Тому. Ти ж нашу систему знаєш: під час слідства нічого не розголошуємо. Наче не дурний. Це тільки в американських фільмах знаходять труп чорного бомжа – і нате вам: шериф дає прес-конференцію. Навіщо це тобі тепер? Ти ж уже наче не сидиш на криміналі.
– Ну, як… Я ж якимось чином причетний… Звичайно, коли що, то я тебе не бачив і з тобою не говорив.
Вася великим пальцем без видимих зусиль відіткнув другу пляшку.
– Писати будеш?
– Поки не знаю…
– Ага, тому й інформація засекречена. Я сам мало знаю. Райвідділ працює, слідчого ти вже бачив.
– Ти, Васю, сам мене щойно недурним назвав. Не треба мені тут плести, що главк розслідувань серійних убивств не контролює.