Борис Мартос
Оскілко і Болбочан (спогади)
ВІД АВТОРА
Дуже не хотілося мені писати на цю тему, таку неприємну для нашого національного престижу. Справді, підчас нашої героїчної боротьби за державність проти незмірно сильнішого ворога революційна хвиля, а зокрема безвідповідальна інтриґа незначної політичної групи, виносить Болбочана, пересічного амбітника, сотника воєнного часу, аж на становище командира двохсоттисячної армії, тієї армії, що на неї покладалося завдання — захистити Україну. Він не виправдує виявленого до нього довір'я й попадає під суд. Сторонники вирятовують його від суду й заслуженої кари. І він через деякий час стає знов знаряддям в руках груші політиканів для злочинного «державного перевороту» і на цей раз був покараний смертю.
Чи не слід забути про цей жалюгідний епізод і не згадувати, тим більше що наші вороги можуть це використати і скажуть: «От кого ставили ви на відповідальні посади! От кому ви довіряли життя сотень тисяч людей!»?
Але коли ще й досі знаходяться люди, що хочуть спекулювати на особі, яку розстріляно як злочинця, і намагаються зробити з Болбочана невинну жертву, мученика і прославляють його як героя, трохи не ґенія, фальшуючи нашу історію, — то не можна мовчати!
На спільному засіданні правничого факультету Українського Університету і Товариства Українських Правників у Празі 27 квітня 1934 року, підчас дискусії над доповіддю проф. Гайманівського про військові суди в Україні, де він говорив і про Болбочана, кілька осіб, у тім числі й я, подали факти в справі замаху Болбочана. Через деякий час я виступив у Празі в Товаристві Українських Журналістів з доповіддю, де докладніше подав усю справу. Після цього прихильники Болбочана замовкли і вже більше не підносили цієї справи в поважній дискусії.
Тепер же, коли знову почали з'являтися в часописах статті що викривлюють події, я вирішив поширити тодішню мою доповідь. І виготовив брошуру, де подаю з повною об'єктивністю свої спогади як тодішнього голови Ради Міністрів а також посилаюся на спогади осіб, що займали в той час відповідальні посади, та на листи самого П. Болбочана опубліковані свого часу його сторонниками.
Б. Мартос.
ПЕРЕЇЗД УРЯДУ З КАМ'ЯНЦЯ ДО РІВНОГО
Невдалі переговори С. Остапенка, К. Мацієвича та ген. Грекова з представниками французького командування в березні 1919 року привели до цілковитого розкладу нашої державності.[1] Чимало вояків покинуло ряди нашого війська, не погоджуючися з політикою уряду Остапенка. Ми змушені були залишити Винницю і через Жмеринку переїхати до Кам'янця. А становище все гіршало: фронт посувався на захід, наша територія зменшувалася.
Не дивлячись на це, тодішній міністр фінансів М. Кривецький розпочав переговори з кількома віденськими банкірами про заведення котирування української гривні на закордонних біржах. їдучи для цих переговорів до Станиславова, він взяв мене зі собою як дорадника, бо я тоді не займав жадної посади.
Як і треба було чекати, пропозиції банкірів були несолідні: вони запропонували умову, в наслідок якої наша держава мусіла нести ризик можливого падіння курсу нашої валюти, не маючи жадних Гарантій, що банкіри будуть Дбати про його утримання на певній висоті.
До того ж надійшла вістка про комуністичний переворот у Мадярщині, що дуже сполошила банкірів; вони ще погіршили свої пропозиції.
Тим часом до Станиславова почали над'їздити з Кам'янця ріжні наші високі урядовці, а в тім числі кілька міністрів; нарешті приїхали члени Директорії: О. Андрієвський і А. Макаренко. Вони розповідали про дуже зле становище на фронті: по їх словах вже й Кам'янець був під загрозою.
Я вирішив негайно виїхати до Кам'янця, трім більше, що там залишилася моя дружина. Кривенький дав свою згоду на мій від'їзд. Д-р І. Мазепа у своїх спогадах твердить, нібито із Станиславова мене викликав С. Петлюра «очевидно з наміром використати… для зформування нового уряду», але це твердження — цілком безпідставне, бо в той час питання про новий уряд ще не підносилося, а С. Петлюра мене зовсім не викликав.
Приїхавши на станцію ДунаївцІ і довідавшися, що весь урядовий апарат уже виїхав до Рівного і що туди виїхала також і моя дружина, я з першим же потягом від'їхав через Проскурів і Здолбунове до Рівного.
На станції Здолбунове я довідався про надзвичайно невідрадне становище нашої державності: багато міністрів з уряду С. Остапенка перебували невідомо де; серед вояків і навіть серед командного складу було велике незадоволення діяльністю уряду, а зокрема невдачею його переговорів з представниками Антанти; на нараді з тодішнім начальником штабу Дієвої Армії А. Мельником я почув від нього, що відсутність членів уряду деморалізуюче впливає на військо; так само і Головний Отаман С. Петлюра на нараді, про яку згадує д-р І. Мазепа в згаданій книжці (стор. 151), підкреслював неможливість становища, що утворилося через перебування більшості міністрів у Станиславові.
Для кожного було ясно, що було потрібно або позбирати членів уряду С. Остапенка, або призначити новий уряд, при чім цілий ряд обставин говориш за необхідність прийняти це друге рішення: головне завдання кабінету Остапенка — переговори з Антантою — після втрати не тільки Винниці а й Кам'янця просто відпадало (пізніше виявилося, що саме в цей час — 5 квітня — військо Антанти залишило Одесу); ряд міністрів цього кабінету виявив занадто малу працездатність; передчасна втеча багатьох міністрів з Кам'янця до Станиславова також не була на його користь.
Коли 3 квітня я приїхав до Рівного, де розташувалися наші державні установи, то застав там повну розгубленість. З міністрів там були лише І. Фещенко-Чопівський (народ, господ.), Є. Архипенко (зем. спр.), І. Огієнко (освіта) та М. Корчинський (держ. секретар). Ні прем'єра, ні військового міністра, ні міністра фінасів, ні міністра внутр. спр., ні міністра закорд. справ не було: ці, в той час найважливіші реторти, залишалися без керівників.
На другий день урядовці міністерства фінансів, довідавшися про мій приїзд, прислали до мене делеґацію, щоб порадитися зо мною як з колишнім міністром фінансів про те, що вони мають робити, не маючи ні міністра, ні його заступника; вони просили мене, щоб я взяв тимчасово на себе керування міністерством. Коли я вказав їм на цілковиту неможливість з правного боку так вирішати справу, то вони просили мене, щоб я бодай прийшов до міністерства. На це я погодився, і коли прийшов до, міністерства, то присутні в Рівному директори департаментів і начальники окремих установ зійшлися на нараду, на якій знов почали мене просити взяти на себе керування міністерством. Я мусів знову вказати їм на те, що я не маю права брати на себе таку ролю, і звернув їх увагу на те, що старший з них з'обовязаний вступити у виконання функцій відсутнього міністра. Тоді всі стали вказувати на А. Моршинського, як на старшого віком, але він відмовлявся тим, що керувати міністерством повинен не старший віком, а старший становищем, себто директор департаменту державної скарбниці С. Лебідь-Юрчик; останній же категорично заявив, що він ні в якім разі на це не погодиться і знову вказував на Моршинського, як на старшого. Тоді я запропонував їм удатися до С. Петлюри як Голови Директорії з проханням розв'язати справу. Вони дійсно вдалися до С. Петлюри, але з конкретним проханням призначити мене тимчасовим керівником міністерства фінансів. С. Петлюра на це погодився.
Все це я пишу для того, щоб схарактеризувати, в якому стані був тоді урядовий апарат в Рівному. Безперечно, таке саме безладдя і така сама безпорадність були й в інших міністерствах. Між тим міністри сиділи собі в Станиславові і їхати до Рівного, видно, не збиралися, не дивлячись на те, що їм було послано телеграми з закликом повернутися якнайшвидше до Рівного.
СОЦІАЛІСТИЧНИЙ УРЯД
Д-р І. Мазепа подає в своїй книжці докладні відомості про ті наради, що в той час відбувалися в Рівному і на станції Здолбунове, тому я не потребую на цьому спинятися. Досить сказати, що кінець-кінцем було визнано потрібним ркласти новий уряд, при чім на мене було покладено обов'язки міністра фінансів і голови Ради Міністрів. Постанову про це винесли ті члени Директорії, що перебували тоді на станції Здолбунове: С. Петлюра, і А. Макаренко; іншим членам. Директорії було послано про це телеграфне повідомлення до Станиславова.
1
Докладно про це написано в книзі І. Мазепи: «Україна в огні і бурі революції», Прага 1942. в огні і бурі революції», стор. 151 і 167)