Тут я мушу спинитися на особі інж. С. Шемета. Я знав його ще з ґімназіяльних часів як людину інтеліґентну, чесну і національно свідому, але, на жаль, він зовсім не був підготовлений до політичної роботи. Він охоче брався за ту чи іншу політичну акцію, але вона звичайно кінчалася повним неуспіхом. Він не вмів і не хотів рахуватися з умовами революційного життя; тому то й всі його пляни не мали під собою грунту. Він був одним з організаторів української хліборобсько-демократичної партії (1917 р.); 1918 року він багато спричинився до проголошення ген. П. Скоропадського гетьманом, але він не мав ні найменшого впливу на політику гетьманського Уряду. В 1919 р. він був головою ЦК партії хліборобів-демократів (див. його підпис під резолюцією бюра цієї партії в книзі О. Доценка: «Літопис Української Революції», Львів, 1924, т. 2, кн. 5, ст. 92). В році 1919 він виявляє надзвичайну рухливість; його можна бачити при штабі армії Болбочана, потім в Одесі, далі у Варшаві, в Станиславові, в Проскурові. До Проскурова він приїхав нібито в справах Укр. Черв. Хреста, а в дійсності з політичною метою.
Можна думати, що й під час виступу от. Оскілка С. Шемет був у Варшаві і співпрацював з Курдиновським, якого К. Мапієвич (міністер закорд. справ в кабінеті Остапенка) післав з Одеси до Варшави з дуже неясними дорученнями. Цей Курдиновський, живучи у Варшаві, весь час підтримував жваві стосунки з польським урядом і вів політику, шкідливу для нашої держави. В перших числах квітня 1919 р., себто перед виступом Оскілка, у Варшаві було складено список нового кабінету для України; в ньому, між іншим, були К. Маціевич і С. Шемет; останній як міністер земельних справ (О. Доценко: «Літ. Укр. Рев.», 1924, т. 2, кн. 4, ст. 65).
Зі спогадів Є. Коновальця видно, що д-р Л. Цегельський, користуючися приїздом його до Станиславова в травні 1919 р., улаштував його побачення з Болбочаном. При побаченню присутніми були теж Л. Цегельський і С. Шемет. В розмові Є. Коновальця між іншим запитали про становище Січових Стрільців на випадок, коли б от. Болбочан повернув до командували Запорізьким Корпусом. «Я (пише Коновалець) відповів, що ця справа взагалі не торкається Січ. Стрільців, але я особисто повітав би от. Болбочана за його поворот до активної праці на Україні, якщо це буде за згодою Головного Командування» (розсґр. Є. Коновальця). З початку червня С. Шемет відвідав Є. Коновальця в Тернополі, де був тоді штаб Корпусу С. С, нарікав на тодішній політичний режим, натякав на потребу якоїсь зміни в ньому, а врешті спитав, як би Є. Коновалець поставився до переняття Болбочаном командування в Запорізькому Корпусі. Є. Коновалець відповів, що «годі сподіватися, щоб сталося це леґально, по згоді з Гол. Командуванням, — а всі інші заходи в цім напрямку привели би до нової авантури, котра знову відбилася б деморалізуючо на фронті» («Воля», 1921, ст. 130, 131).
Приблизно в той же час (в кінці травня або з початку червня 1919 р.) С. Шемет відвідав і мене; він доводив мені, що С. Петлюра цілковито не надається на Головного Отамана і вимагав від мене переконати С. Петлюру, щоб він добровільно зрікся свого становища. Коли ж я поставив йому питання, хто на його думку має заступити С. Петлюру, то він почав вихваляти мені П. Болбочана як чудового орґанізатора і стратеґа та енерґійну людину. Тоді я зазначив йому, що ця кандидатура ні в якім разі не може обговорюватися серйозно, з огляду на минуле Болбочана, в якому він не виявив ані орґанізаторського, ані стратегічного, ані політичного хисту. Разом з тим я вказав йому на те, що призначення Болбочана означало б знову поворот направо в нашій внутрішній політиці і привело б до ще гірших наслідків, ніж привела політика кабінету Остапенка: наше військо почало б розбігатися. З тим С. Шемет і пішов.
Скоро після цього відвідав мене К. Мацієвич. Свою розмову він почав з надзвичайно гострої критики С. Петлюри, малюючи його як цілковиту бездарність, людину без досвіду, невійськову, без стажу, без характеру і т. д. Я перебив його запитом: «А на місце Петлюри маємо поставити Болбочана?» Маціевича цей запит дуже заскочив і він зразу збавив тону, а я дав йому ті самі пояснення, що перед тим давав С. Шемету.
С. Шемет, К. Мацієвич і їхні однодумці — хлібороби-демократи та соціялісти-федералісти — провадили агітацію не тільки серед урядовців, а й серед військових. В наслідок цієї агітації полковники 2-ої Пішої Запорізької дивізії подали державному інспектору Запорізької групи Гавришку заяву, в якій між іншим стояло: «.. від Уряду У. Н. Р рішуче вимагаємо, аби на нашу групу був негайно призначений от. Болбочан — людина чисто військова». Заяву підписали отаман дивізії і полковники: Дяченко, Мальцев, Дубовий, Пирогів, Троцький, Цирюльник (С. Шемет: «Полк. П. Болбочан», «Хліб. Україна», кн. 4, ст. 230).
ВИСТУП П. БОЛБОЧАНА
С. Шемет в своїх спогадах пише, що «випадково» опинився в Проскурові; «випадково» спинився в тім самім готелю, що й Болбочан.
В Проскурові Болбочан і Шемет пробули кілька днів, ведучи агітацію серед старшин. М. Середа описує таку ідилію зустрічі Болбочана з старшинами колишнього свойого корпусу: «Випили по чарці, по другій, згадали минулі події, поплакали… випили ще, по чарці, і далі старшини запросили його залишитися при Корпусі». Болбочан легко на це пристав.
Державний інспектор Гавришко, замість того щоб попередити авантуру, став по стороні Болбочана і видав цілком незаконий наказ про усунення В. Сальського, тодішнього команданта Запорізької Групи, а на його місце призначив Болбочана.
Хоч у свому наказі Гавришко і посилався на Положення про Державний Інспекторат, але він явно перевищив свою владу. «Положення» давало право інспекторові усунути команданта окремої частини, але виключно в випадку крайньої необхідності, наприклад при виявленню зради. В кожному разі інспектору не було дано права призначати нового команданта; він повинен був перебрати тимчасово командування на себе і телеграфічно повідомити Головне Командування; до речі, Головний Штаб української армії містився тоді на ст. Чорний Острів, зовсім недалеко від Проскурова, т. щ. Гавришко міг легко звязатися телефоном з Головним Отаманом або з Наказним Отаманом генералом Осецьким, чи з начальником штабу А. Мельником; міг також просто приїхати до Чорного Острова для особистої доповіді. Нічого цього він не зробив, добре розуміючи, про що йде.
Незаконність цього наказу була настільки ясною для кожного, що командант Запорізької Групи полк. ген. штабу В. Сальський відмовився виконати цей наказ і передати команду Болбочану. Так само начальник штабу Групи Воскобійників не признав Болбочана і зносився далі з Головним Штабом безпосередньо (В. Кедровський: «1919 рік», «Свобода» 1929, ч. 210). Про це згадує і С. Шемет у своїх спогадах на ст. 232. Отже у Болбочана не могло бути ані найменшого сумніву що до незаконності наказу інсп. Гавришка.
Довідавшися про цю авантуру, Гол. Отаман С. Петлюра 9-го червня післав до Проскурова головного держ. інспектора В. Кедровського. Виїхав до Проскурова і помішник гол. держ. інспектора Іван Романченко, везучи наказ Головного Отамана про притягнення до суду Болбочана та Гавришка (В. Кедровський: «1919 рік», «Свобода», чч. 210 та 211). Одночасно до Проскурова виїхав також М. Чеботарів і Коваленко для ознайомлення полків з істотою перевороту. Козаки та старшини, з якими вони говорили, висловлювали бажання почути всі ці пояснення від самого Петлюри.
У своїх спогадах («Свобода» 1929, ч. 211) В. Кедровський пише: «У Проскурові виявилося, що минулої ночі Болбочан мав довшу нараду з якимись цивільними людьми, а між ними був Сергій Шемет, котрий зник, коли його пошукувала контррозвідка для арешту».
Дехто, напр. проф. Гайматвський на засіданню Юридичного Т-ва в Празі (13/4/1934), намагається зняти вину з Болбочана, доводячи, нібито він лише виконував наказ держ. інспектора, не розуміючи його незаконності. Але Гавришко був інспектором Запорізької Групи, а Болбочан до неї не належав; тож Гавришко не мав до нього ніякого відношення і не міг давати йому наказів. До того ж зі спогадів гол. держ. інспектора В. Кедровського видно, що приїхавши до Проскурова він звернувся до Болбочана і дав йому вичерпуючі пояснення про незаконність наказу Гавришка, зазначивши: «Тому я цей наказ касую, а Гавришка віддаю до військово-польового суду. Отже з цього моменту ви не маєте жадних правних підстав залишатися далі командантом корпусу».