На другий день, 10-го червня, відбувся військовий суд над Болбочаном. В своїх «Спогадах» Є. Коновалець («Воля», ст. 132) правильно характеризує загальні обставини арешту, але деякі деталі подає не точно. Так він пише, нібито Рада Міністрів видала наказ Головному Командуванню про негайне складення надзвичайного військового суду. Це не відповідає дійсності, бо компетенція Ради Міністрів на Дієву Армію не поширювалася і ніяких наказів Головному Командуванню Рада Міністрів давати не могла: Наказний Отаман Дієвої Армії підлягав безпосередньо Головному Отаману; тож і наказ про складення військового суду над Болбочаном Головне Командування видало само навіть без порозуміння з Урядом. Наказ підписали Наказний Отаман ген. Осецький і начальник штабу полк. Андрій Мельник. Подія сталася на фронті, підчас бойових операцій, тому й було призначено військово-польовий суд по законах військового часу. Оборонцем на суді був козак Дідух (правник).
Я не був на суді, але мені переказували особи присутні на суді, що Болбочан поводився на суді зухвало навіть тоді, коли суд виніс йому смертний присуд. Він нібито призирливо сказав: «Що? Ви будете мене розстрілювати?» Але коли до нього прийшов священик, щоб висповідати його перед смертю, то настрій його різко змінився: «Як? Невже ж це справді?». Він благав пан-отця звернутися до Головного Отамана від його імени з проханням про помилування. Він викликав свого оборонця, який боронив його на суді, і також благав його випросити у С. Петлюри помилування.
Але С. Петлюра від'їхав тоді з Чорного Острова на фронт; тому пан-отець звернувся до мене від імени Болбочана з проханням інтервенювати перед Головним Отаманом. Я на те відповів, що інтервенювати в цій справі перед Головним Отаманом може виключно Наказний Отаман ген. О. Осецький, і порадив звернутися до нього.
Через якийсь час до мене прийшов Осецький за порадою, що робити: Болбочан просить у нього побачення, мотивуючи тим, що хоче розкрити дуже важливу державну таємницю. З погляду військового, на думку Осецького, таке побачення було непотрібне; якщо з погляду політичного це має якесь значіння, то він згоден на таке побачення, але з умовою, що це побачення відбудеться в моїй присутності, бо він вважає себе некомпетентним в політичних справах.
Я викликав на пораду міністра юстиції А. Лівицького, і той сказав, що існує загальне правило, що коли присуджений до смерти злочинець заявляє бажання розкрити якусь таємницю, то це його бажання має бути задоволене, хоч би навіть для цього довелося відкласти виконання присуду. Особливо ж це належить робити, коли справа йде про якусь державну таємницю. Осецький на те заявив, що наказ про призначеня суду підписав він, отже йому належить обов'язок і затвердити, чи не затвердити присуд; він має право і відкласти виконання кари. «Як що Ви, пане прем'єр, казав він, не будете проти того протестувати, то я це зроблю; але знову таки з умовою, що буду говорити з Болбочаном у Вашій присутності». На це я дав згоду і виконання присуду над Болбочаном ген. Осецький відклав на один день.
При побаченні зі мною і Осецьким Болбочан тримався дуже принижено: тремтів, плакав, хапав за руки то мене, то Осецького, благаючи: «Голубчики, врятуйте мене!». Осецький попросив його заспокоїтися, заявивши, що в такий спосіб розмову вести не буде і зараз же відійде, і запропонував Болбочану викласти справу; а я нагадав Болбочану, що він просив побачення для розкриття таємниці, і при цьому додав, що розкриття цієї таємниці не може ґарантувати йому помилування.
Трохи заспокоївшись, Болбочан почав говорити, що дійсно він хоче розкрити таємницю, а саме хоче попередити Уряд про страшну зраду; що він сам хоче розкрити цю зраду не для того, щоб рятувати собі життя, а тому, що як український патріот, обдумавши ситуацію, яка склалася, бачить, що ця зрада може спричинити величезну шкоду українській справі; він сам — лише знаряддя в руках людей, що займають високе, навіть дуже високе становище; тому то ця зрада така небезпечна; він розказував про наради в Станиславові; про те, як ріжні люди весь час намовляли його зробити цей виступ і лише тепер для нього ясно, яка в цім небезпека для української справи.
Болбочан говорив довго, і ми його не перебивали; але нічого нового він нам не сказав, бо наша розвідка давно вже повідомляла нас і про наради в Станиславові, що складалися з представників соц. — федералістів, соц. — самостійників, нар. — республіканців і хліб. — демократів; нам були відомі і їхні рішення, і близький зв'язок з цими нарадами члена Директорії О. Андрієвського. Ген. О. Осецький заявив Болбочану, що він відкладає виконання кари, а що деталі свого зізнання Болбочан має подати особливому слідчому.
З огляду на політичний характер справи Осецький просив А. Лівицького порадити йому слідчого з міністерства юстіції. А. Лівицький призначив слідчого по особливо важливих справах Лихопоя, колишнього товариша прокурора, людину вже не молоду і в судових справах досвідчену.
У вечорі наступнього дня відбулася Рада Міністрів; я запросив на неї Осецького, а він привів з собою начальника головної військово-судової управи С. Мошинського. Рада Міністрів хотіла почути, чи мав право Осецький відкласти виконання присуду, Мошинський пояснив, що, хто призначив суд той і затверджує присуд; може його і не затвердити або затвердивши зняти затвердження; може також і відкласти виконання присуду з огляду на які-небудь нові дані, що виявилися б після затвердження, або з огляду на можливе помилування.
Ці пояснення в загальному задовольнили Раду Міністрів. Але декілька членів Ради, особливо соц. — революціонери і соц. — демократ М. Шадлун, почали дорікати мені, на що я вмішався в цю оправу, раз вона має чисто військовий характер. Тоді ген. Осецький пояснив Раді Міністрів, що він сам звернувся до мене за порадою з огляду на те, що він сам не політик, а справа, хоч і військова, має характер безперечно політичний. До того ж на відкладення розстрілу, дав згоду і член Директорії А. Макаренко.
Я поставив питання, чи не находить Рада Міністрів можливим звернутися до Головного Отамана з пропозицією помилувати Болбочана, але ця думка була підтримана, тільки А. Лівицьким; всі ж інші цю мою пропозицію категорично відкинули.
Якщо не помиляюся, було прийнято резолюцію, в якій говорилося що Рада Міністрів вважає справу Болбочана справою фронтовою і не находить можливим забирати в ній голос. Осецький заявив, що цю постанову Ради Міністрів розуміє так, що справа Болбочана належить виключно до його компетенції, і відповідно до цього буде далі її провадити.
Після того Осецький відкладав виконання кари, щоби дати можливість Болбочану вільно робити свої зізнання. Щодня Лихопой ходив до Болбочана на допит; той тягнув зізнання ріжними незначними подробицями, а після яких двох годин допиту заявляв, що вже втомився, і вимагав зробити перерву, сподіваючися, що за цей час його прихильники випросять у С. Петлюри або помилування, або зм'якшення присуду. Але прихильники його не зробили нічого в цьому напрямку. Та й прихильників тих було дуже небагато.
Вся авантура була переведена надзвичайно безоглядно і легковажно: ініціятори не врахували ані можливостей, які були в них, ані наслідків. З приводу цього Є. Коновалець пише («Воля», ст. 131): «Цікаво, що от. Болбочан не стрінув ніякої підтримки з боку тих частин Запорізького Корпусу, на котрі він сам найбільше покладався».
І от тепер Болбочан, залишений своїми сторонниками, сподівався на ласку С. Петлюри, якому перед тим ставив ультиматум, та Уряду, який він збирався розігнати.
Допит Болбочана тягся; тут І. Мазепа знову подає неточно, нібито «… Осецький продовжував ухилятися від виконання присуду. Він увесь час казав Мартосові: «Як що ви мені накажете, присуд буде виконаний!» (І. Мазепа, ст. 209).
Нічого такого не було. Осецький дуже добре розумів, що він мені не підлягає, і що я йому наказувати нічого не можу. Разів два він говорив зі мною і зазначав, що Болбочан навмисне затягає своє зізнання, але що він, Осецький, не хоче, аби хтось сказав, що він не дав можливості Болбочанові висказати все, що він хоче. У мене залишилося вражіння, що ген. Осецький чекав акту помилування з боку Головного Отамана.
Принаймні в моїх матеріалах зберігається відпис повідомлення Канцелярії Головного Отамана з дня 26 червня 1919 р., ч. 2439: