«Маю за честь сповістити п. Наказного Отамана, що прохання Петра Болбочана на імя Головного Отамана Головним Отаманом одержані, але відповіді жадної Головний Отаман давати не буде. Підписав Начальник Канцелярії сотник Бутенко, за Начальника Загальної частини Стешко». На цьому повідомленні — резолюція: Нашта Д. (себто: Начальнику Штаба Дієвої Армії): «Наказую негайно виконати вирок суду по ділу Петра Болбочана від 10-го червня 1919 року, маючи на увазі, що два прохання Болбочана до п. Головного Отамана лишились без відповіді. По виконанню все діло надіслати Голові Штабового Суду при Штабі Дієвої Армії. Наказний Отаман Осецький».
На цьому відпису зазначено, що повідомлення канцелярії Головного Отамана з резолюцією Осецького було переслано Начальнику Штаба Дієвої Армії з такими додатками:
1) Рапорт Голови Надзвичайного Суду при Штабі Д. А. від 10-го червня 1919 р. з резолюціями;
2) Вирок суду по ділу Петра Болбочана;
3) Дописка члена Директорії п. Макаренка;
4) Копія відношення Наказного Отамана від 22 червня 1919 р., ч. 284 П. Ш. до Начальника Канцелярії п. Головного Отамана,
Тим часом Уряд вирішив переїхати з Чорного Острова до Кам'янця. По дорозі, на ст. Дунаївці, на пероні мене зустрів С. Петлюра і гостро поставив мені питання, по якому праву я затримую розстріл Болбочана. Я пояснив йому, як стоїть справа, і заявив, що не роблю на Осецького жадного натиску, але також не знаходжу, щоб була якась шкода з того, що виконання присуду відкладається, і навіть знаходжу можливим, щоб Директорія оголосила акт помилування. Тоді С. Петлюра почав ще гостріше дорікати мені, кажучи, що це загрожує військовій дисципліні; що від козаків до нього з'являються делегації з запитанням, чому Болбочан і досі не розстріляний; що козаки нарікають на це, вказуючи, що як би щось подібне зробив простий козак, то був би вже давно розстріляний; що навіть вартові козаки біля вагону Болбочана відмовляються нести варту, бо Болбочан голосно насміхається над Осецьким та Урядом, що Осецький, нібито, не має сміливості розстріляти його; і що Болбочан хвалиться, що його приятелі скоро його визволять.
У той же день мене відвідав у вагоні Осецький і повідомив, що далі відкладати виконання присуду над Болбочаном він не буде. Здається в цю ж ніч з 28 на 29 червня Болбочан був розстріляний на ст. Балин, В своїх спогадах Є. Коновалець пише, що після суду над Болбочаном він «пішов негайно до прем'єра Мартоса і запротестував проти такої поведінки в справі отамана Болбочана» («Воля», ст. 132). Це — якесь непорозуміння. Може, Є. Коновалець говорив у цій справі з кимсь іншим, але зо мною він не говорив та й не мав потреби говорити. Як військова людина, він мусів добре знати, що справа Болбочана залежала виключно від Нак. Отамана Осецького та Гол. Отамана С. Петлюри. Як би він хотів інтервенювати в цій справі, то як командант Корпусу С. С. він мав повну можливість говорити в цій справі з ними обома.
Взагалі біля справи Болбочана сплелося дуже багато неправди: нібито варта Осецького відмовилася розстріляти Болбочана; нібито підчас прогульки Чеботарів забив Болбочана стрілом в потилицю; нібито Болбочана було нелюдськи катовано, нібито Болбочан був розстріляний вже божевільним і т. п. Все це видумали прихильники Болбочана, що штовхнули його на цю авантуру, а потім не зробили нічого, щоб його врятувати. На другий день після розстрілу я говорив з командантом запілля полк. Віктором Павленком, що був присутній при виконанні присуду; він мені оповів, що розстріл відбувся так, як того вимагають військові правила; він додав, що Болбочан при тому тримався негідно, не так як личить старшині.
Болбочан впав жертвою групи осіб, що використала його легковажність і політичну наївність для своїх цілей: повалення С. Петлюри. А коли Болбочан своєю поведінкою на суді й після суду скомпромітував і себе й їх, вони пустили поголоску, нібито він збожеволів, а значно пізніше почали додавати, що він збожеволів в наслідок нелюдських катувань. Так, якийсь В. Є. в «Українському Робітнику» (Торонто 2/9/1949) говорить про «фізичні муки», які нібито завдавали Болбочану «підпиті агенти контррозвідки». При цім: він посилається на доповідь сот. Івана Вислоцького. Чи не той це І. Вислоцький, якого на Закарпаттю добре знали, як ретельного співробітника чеського проти-українського органу «Подкарпатске Гласи», як людину неурівноважену та з усякими фантазіями? Але й сот. Вислоцький сам нічого не бачив і не чув, а в своїй доповіді посилається на зізнання якогось «молоденького стрільчика-галичанина» (прізвище не подає). П. Болбочан нібито підчас знущань «божевільно дико кричав», а «майстри» реготалися. Все це — гола видумка і до того дуже наївна: як би справді хтось катував Болбочана, то хиба б варта пропустила у той вагон якогось «молоденького стрільчика», «хлопчину»? До того ж вагон з арештованим Болбочаном стояв недалеко від потягів ріжних міністерств; там навіть у ночі ходили люди; «божевільно дикі» крики Болбочана і регіт його катів чули б ті, що спали, недалеко у вагонах, і про це було б повно балачок; одначе в той час про це нічого такого не було чути.
«Хлопчина» нібито повторив своє зізнання в штабі Січових Стрільців і ніби то «зараз же по тому зізнанню група штабових старшин рішила полк. Болбочана рятувати всіма доступними засобами і для цього увійшла в зв'язок із старшинами 7-ої Запорізької Дивізії». Ну, а наслідки всього того? Ніяких. Принаймні мені не доводилося чути ні про які заходи в цій справі з боку старшин 7-ої Запорізької Дивізії або штабу Корпусу Січових Стрільців, та й командант Корпусу С. С. Є. Коновалець в своїх спогадах нічого про це не згадує.
ЗАКЛЮЧЕННЯ
Часом і тепер приходиться чути наївне питання: В чім же полягає вина Болбочана, що його так тяжко покарали? Для мене, як тоді так і тепер, справа цілком ясна: вина Болбочана не одна, а їх декілька:
1) Невиконання наказу вищого командування і Директорії про від'їзд до Італії для вивозу відтіля наших полонених.
2) Легковажний послух незаконному наказу Гавришка, якому Болбочан не підлягав.
3) Незаконне захоплення влади в Запорізькій Групі та ще в умовах бойових дій.
4) Непослух головному державному інспекторові В. Кедровському, якому Болбочан підлягав.
5) Спроба перевороту в умовах військового часу.
Це з формального боку; а з погляду національного й етичного, це — безперечно безоглядне переслідування дрібних, егоїстичних амбіцій в тяжкий час національної боротьби, коли особисті інтереси, особиста пиха мусіли б бути підпорядковані інтересам загальнонаціональним.
Найбільше нарікань доводиться чути якраз з боку тих, хто в той час закидав Урядові недостачу твердої влади, — тих, що пізніше виступали проти демократії, а як взірець державної мудрості виставляли ідеї й практику Мусоліні й Гітлєра. Вони забувають, як в Італії року 1944 засуджено було на кару смерти 18 високих достойників в тому числі міністра гр. Чано, маршала де Боно та інш. і то лише за намір зробити переворот, бо до якогось виступу, подібного до виступу Болбочана, не дійшло; а як розправився Гітлєр зі змовниками 20 червня?
Та й демократичні уряди не відмовлялися від найсуворіщих кар, коли йде про охорону держави: 19. VI. 1953 в ЗДА виконано смертний вирок суду над Ю. і Е. Розенберґ, засудженими за шпіонаж. Виконанння присуду відбулося аж через два роки після суду: на прохання Розенберґів суд кілька разів відкладав виконання присуду, щоб дати їм можливість подати якісь факти, що могли б сприяти полекшенню їхньої долі, подібно до того, як це робив ген. Осецький в справі Болбочана.
До речі, Розенберґи подавали також прохання про помилування, але президент Д. Айзенгавер, як і С. Петлюра, відмовився інтервенювати, себто використати своє право помилування.
Моральна й політична відповідальність за авантуру П. Болбочана падає на партію хліборобів-демократів. Як авантура В. Оскілка скомпрометувала партію соц. — самостійників, так авантура П. Болбочана скомпромітувала в очах українського громадянства партію хліб. — демократів, і ця партія, так само як і партія соц. — самостійників, цілковито заникла, не залишивши по собі доброї памяти.