Я виклав усі ці сумні події з найбільш можливою об'єктивністю з єдиною метою звернути увагу нашої молоді на те, що подібні південно-американські методи державного будівництва цілковито не мають грунту серед українського народу, і буду щасливим, коли подібні виступи не повторяться при відбудові нашої державності.
ДОДАТКИ
Додаток ч. 1
ВИТЯГ З ПОЛОЖЕННЯ
про Державний Інспекторат у військових частинах та інституціях УНР
П. 1. Надзвичайні обставини, в яких перебуває тепер Україна, вимагають, щоби Державний Інспекторат, з одного боку, був правою рукою і очима вищої центральної влади, а з другого боку, він не повинен зупинятися перед ніякими мірами, аби врятувати нашу армію від розпаду й деморалізації.
Через усю працю органів Інспекторату повинно проходити червоною ниткою: перемога Української Народньої Армії над ворогами Республіки, звідкіля б вони не прийшли й хто б вони не були — за всяку ціну.
П. 6. Завданням Державного Інспекторату є:
а) Стежити за своєчасним і точним виконанням всіх наказів центральної військової влади, перестерігати й у пні винищувати демагогічність, саботаж, розпусту, п'яцтво, мародерство, грабіжництво та недбале відношення до служби, а також за тим, щоб не було господарських зловживань в частинах та в інституціях;
б) Стежити за політичним настроєм старшин і козаків та вживати всіх заходів, щоб військові інституції та частини були щиро демократичними і національно вихованими. Про весь ворожий та непевний елемент інспектори своєчасно повідомляють відповідних муштрових начальників, а в крайньому випадку, ворожий і непевний елемент інспектор може негайно усунути з Армії, рівночасно повідомляючи про це відповідне начальство, Правительство та Головного Отамана, а коли Правительство та Головний Отаман не знайдуть поважної причини до усунення, інспектор підпадає під відповідальність по закону 26 січня про надзвичайні суди, згідно з параграфом 20-им цього Положення.
в) Допомагати муштровій владі в справі зміцнення дисципліни серед вояцтва, розвивати між козаками й старшинами почуття слухняності та братерства й доглядати, щоби жадна провина не проходила винному безкарно.
г) Вживати всіх заходів для підвищення войовничого настрою проти всіх ворогів Республіки і боротися з дезертирством.
д) Брати участь в усіх нарадах муштрової та адміністративної влади: командний склад веде оперативні та адміністративні справи самостійно, але з відома інспекторів, інспектори ж не мають права втручатися в ці справи.
е) Налагоджувати й керувати просвітною працею у військових частинах та інституціях і піклуватися про розвиток національної свідомості серед вояцтва, для чого інспектори улаштовують школи, лекції, розмови про сучасний мент, засновують книгозбірні, читальні, військові просвітні та драматичні гуртки, організовують хори, оркестри і т Д.
П. 8. Інспектори мають право негайно припиняти виконання наказів, які очевидно йдуть на шкоду Республіки.
П. 9. Всі грошеві витрати провадяться під контролем інспектора і за підписом команданта частини, при чому обидва несуть відповідальність за невиправдану витрату.
П. 14. Інспектор не має дисциплінарної влади, але він може опротестувати дисциплінарну кару, наложену муштровим начальником.
П. 17. Вся робота інспектора зводиться до підняття престіжу командного складу і до своєчасної інформації вищої центральної влади про ворожий і непевний елемент в Армії.
П. 18. Інспектор працює в повному контакті з командним складом, тому всяке неправдиве загострення відносин буде розглядатися, як дезорганізація Армії й як невідповідність інтересам Республіки, тому буде суворо каратися (по закону 26 січня), згідно з параграфом 20-м цього Положення.
П. 20. Склад надзвичайного суду, згаданого в параграфі 6-му пункт б), пп. 18 і 19, призначаються Правительством в порозумінню з Головним Отаманом, Тут пропущено ті пункти, які не мають відношення до справи Болбочана.
До цього Положення видана була В. Кедровським ще інструкція для інспекторів, п. 18-й якої говорить:
«Політику й вимоги Правительства Республіки та вищої командної влади провадити твердо, непохитно й методично. Слідкувати за тим, щоби своїми раптовими розпорядженнями не руйнувати апаратів Армії, памятаючи, що завданням інспекторів є не руйнувати або щось своє будувати, а тільки радикально налагоджувати й лікувати організм Армії».
Додаток ч. 2
ВИТЯГИ
з листа посла Петра Певного до редакції тижневика «Ранок» у відповідь на «Відкритий лист» до нього, що був уміщений у тому ж часописі 14 травня 1949 року. Всупереч даній йому обіцянці редакція «Ранку» цього листа не надрукувала.[2]
Лист до редакції
………….. Суд відбувся з наказу Головного Отамана. Той наказ було уміщено в наказах по судовій частині і подано склад суду та коротенько про суть справи. Кожний з членів суду дістав призначення, підписане Головним Отаманом. Таке призначення було також за підписом С. Петлюри і для мене як прокурора суду (ч. 1 ст. 2)[3].
………….. Але перед від'їздом до Кам'янця, Головний Отаман переказав всю справу ген. Осецькому, Наказному Отаманові.
Наказом по Армії ч. 207 від 10 червня 1919 р. судову справу було оформлено. Цей наказ підписав ген. Осецький як Командарм і отаман Мельник як начальник Штабу, на підставі закону про надзвичайні суди від 26 січня 1919 р. Рівнож підтверджено склад суду та призначення прокуратора. Отже, формально справа полк. Болбочана опинилася в відповідній інстанції — в штабі Дієвої Армії, а по закінченні слідства перейшла до суду (ч. П. ст. І).
………….. Як тогочасний прокурор стверджую, що ніхто вироку не опротестовував.
Смію запевнити Вп. старшин, авторів «Відкритого листа», що ніхто не виявив жадного натиску на суд чи його рішення. Ніхто, ані з Уряду УНР, ані з Штабу Дієвої Армії, ані їхніх агенд чи відділів. Так само, ані в протоколі суду, ані під вироком, що є частиною того протоколу, не було і згадки про опротестування вироку «Предсідником Суду». Ані я як прокурор, а тим більш голова суду, який безпосередньо відповідає за вирок та його точну редакцію, жадних «протестів» не складали. Більше того, мені як прокуророві цього суду не було відомо про існування судді — «предсідника суду» (ч. 1. ст. 2)[4]
………….. Отож з законністю вироку і суду все було в порядку (ч. І. ст. 3).
………….. Як прокурор, що мав на увазі інтереси держави на першому пляні, в імя України та справедливості я обвинувачував полковника УНР, який неслушно, з порушенням закону, виступив проти С. Петлюри — проти нього особисто і як Головного Отамана, виступив в обличю ворога, в умовинах бою, виступив проти всього, що зросло за рахунок крові найліпших синів України й пов'язало визвольні змагання з усім гарним минулим України і що зростало за рахунок любови до Батьківщини, волі та карності, а не себелюбства, особистих амбіцій чи ураз та гуляйпілства — отієї отаманії, що як упир знесилювала українські державні змагання й перетворювала їх лише в бунт рабів (ч. І. ст. 4).
А полк. Болбочан, як то довело слідство і сама судова розправа, прагнув бути не лише в перших лавах, але й заняти командну висоту. Як людина політично невироблена, — людина, що тужила за «особистою славою», полк. П. Болбочан дістався до товариства невідповідного — до «тилових політиків» — отих щурів, що ухилялися від участи в збройній боротьбі (ч. І. ст. 4.).
………….. Вже на суді полк. Болбочан багато пережив, а особливо пізніше, годину по ньому, коли відчув і усвідомив всю безглуздість свого виступу, всю беззмістовність його що до ідеї й повне банкрутство своїх тактичних посунень у піднятій боротьбі, тій боротьбі, що могла коштувати чимало козацької крови, бо ж безсумніву, не дивлячись на «популярність» полковника «серед Запоріжців», ті самі Запоріжці і все військо пішло б за С. Петлюрою, а не за ним, полковником, щодо українського руху приєднався лише підчас революції 1917 року. Цю істину зрозумів полк. Болбочан підчас судової розправи і ствердив у розмові, яка відбулася між нами по оголошенні вироку. Тому з летким серцем я просив Головного Отамана за уласкавлення полк. Болбочана, якого суд засудив на кару смерті на моє ж домагання як прокурора (ч. І. ст. 4–5).
2
Пан П. Певний, що в 1917 р. був командиром 3-ої сотні 1-го Українського ім. гетьм. Богдана Хмельницького полку, а пізніше редактором часопису «Відродження», в році 1919 був призначений прокурором військово-польового суду, що розглядав справу полк. П. Болбочана.
4
В статтях підполк. Євтимовича і в підписаному ним відкритому листі виставлялося твердження, нібито тодішній «предсідник суду» суддя Кривицький у своїй передсмертній сповіді заявив, нібито він опротестував вирок суду. Як бачимо, титул предсідник суду не відповідає справжньому терміну: голова суду, а суддя Кривицький до складу того суду зовсім не належав. (Б. М.)