Тут не можу не спростувати твердження І. Мазепи (стор. 167), нібито мені було доручено очолювати новий кабінет «на пропозицію С. Петлюри»; це перечить згадці самого І. Мазепи на тій же сторінці, що «С. Петлюра почав морщитися при імени Мартоса як кандидата на прем'єра». В дійсності мою кандидатуру було висунено спільною нарадою представників партій укр. соц. — дем. і укр. соц. — рев. Я спочатку відмовлявся, вказуючи на трудність сполучити обов'язки голови Ради Міністрів і міністра фінансів, але на наполегливу вимогу з боку центрального комітету с.-д. партії був змушений дати згоду.
Таке саме повідомлення з проханням згоди було послано і д-ру Є. Петрушевичу, що був тоді одночасно і головою Галицької Народньої Ради і членом Директорії. І. Мазепа пише (стор. 168), що з Станиславова ніякої відповіді не було, але це не точно: від д-ра Петрушевича прийшла телеграма, в якій він давав згоду на утворення нового уряду. Він лише ставив умовою, щоб у склад уряду ввійшли два члени його сторонництва, «з текою чи без теки». З огляду на те, що точного означення він не давав, було вирішено закликати А. Крущельницького, галицького радикала, на пост міністра освіти; В. Темницького, галицького соц. дем. — па пост міністра закордонних справ, а О. Безпалка, соц. демократа з Буковини — на міністра праці. Цим підкреслювалося ідею соборності України. Є. Петрушевич не заперечував іменуванню цих осіб; а член Директорії Ф. Швець (укр. соц-рев.) в скорому часі приїхав із Станиславова і також дав свою згоду на створення нового уряду. Таким чином бракувало лише згоди члена Директорії О. Андрієвського (укр. соц. — самостійник). що був тоді в Станиславові.
9-го квітня 1919 року новий Уряд (кабінет Мартоса) перебрав справи, правда, покищо в неповному складі: не було відповіді від І. Липи (укр. соц. — самостійник), якому було запропоновано мін-во віросповідань. Тоді відновилася нормальна чинність урядового апарату. Це піднесло настрій всіх урядовців; та й з фронту приходили звістки про те, що вояки прийняли цю зміну з задоволенням.
Здавалося б, що тепер всі зусилля мусили б бути направлені до одної мети — боротьби з ворогом. На жаль, цього не було. Праві групи: соц. — федералісти, соц. — самостійники, народні республіканці і хлібороби-демократи були проти зміни уряду: вони висловлювали це на державній нараді, а також агітували в цьому напрямі серед урядовців і вояків. Правда, ці партії були дуже нечисленні: деякі з них нараховували лише кілька десятків прихильників; але те, що вони замість конструктивної праці провадили розкладову роботу, не могло не відбитися негативно на загальному становищі.
Зокрема чимало шкоди робило ширення правими колами неправдивих чуток. Наприклад, часопис «Українська Справа» стало нападав на уряд і на окремих його членів, не соромлячись подавати зовсім неправдиві відомості. Найбільш діставалося військовому міністрові Сиротенкові: про нього ширилося, нібито він не має жадного військового стажу, що він прапорщик (хорунжий) воєнного часу; писали, нібито він підчас перебування в Німеччині, в таборі для полонених, провадив роботу, шкідливу для української справи. А в дійсності, Сиротенко був кадровим старшиною, дістався в полон, здається, штабс-капітаном і визначився корисною роботою серед полонених у Німеччині, беручи діяльну участь в організації Синьої Дивізії. Коли цей часопис було припинено за неправдиві відомості, то подібний часопис почав виходити в штабі Північної Групи. Дивне розуміння державності, коли в штабі військового командування виходить часопис, що містить систематичні напади на уряд, а зокрема на міністра військових справ.
На чолі нашої Північної Групи стояв тоді отаман В. Оскілко, колишній вчитель без військового стажу, під час світової війни — хорунжий. Соц. самостійники дуже його підтримували, приписуючи йому такі якості, яких він не мав. Військо під командою Оскілка одержувало зброю і одяг, але участи в боях не приймало: воно все перебувало в стадії формування. Це військо не мало великої боєвої сили, хоч носило голосну назву «Група». Але, коли большевицьке військо заняло Жмеринку і відрізало від уряду нашу Південну Армію, то Північна Група стала останнім резервом. Отож праві партії і вирішили використати Оскілка, плануючи опертися на військову силу для захоплення влади.
Д-р І. Мазепа в згаданій вже книжці (стор. 178–179) правильно характеризує загальнополітичні причини поводження правих партій в той час. Мені залишається ще вказати на побутові причини, головним чином причини особистого характеру.
Головною причиною спроби правих зробити переворот була, на мою думку, їхня амбіція. Наприклад, соц. — самостійники навіть не мали ясно виробленої думки про те, яку державну політику треба було в той час провадити; більшість їх навіть над цим не задумувалася. Здебільшого це були молоді люди, старшини нижчого ранґу, з невисокою освітою, ані теоретично, ані практично не ознайомлені з політикою. Про те вони мали бажання грати в нашому державному життю далеко більшу ролю, ніж то відповідало їхнім здібностям.
Коли говорити про «отаманію» тих часів, то треба насамперед сказати, що в той час, опріч повстанських отаманів, найбільше безладдя в наше державне життя і в нашу боротьбу вносили якраз отамани з соціялістів-самосіійників, що користувалися підтримкою члена Директорії Опанаса Андрієвського (соц. — сам.); досить згадати виступи отамана Самосенка. Новий військовий міністр Сиротенко розпочав боротьбу проти авантурницьких отаманів і отаманьчиків; ще раніше, бувши начальником юридичного відділу військового міністерства, він дав був наказ арештувати отамана Віденка. Тому саме на нього й посипалися нападки з боку правих партій.
Другою причиною ворожих виступів проти новоствореного уряду була політична недосвідченість наших правих, через яку вони несвідомо попадали під вплив провокаційної пропаганди польських, денікінських і навіть совєцьких тайних аґентів, що провадили систематичну розкладову працю, як на фронті, так і в запіллі: кожну чутку, пущену такими аґентами, вони безкритично приймали як щиру правду, хоч би вона явно перечила фактам щоденного життя. Ця агітація була направлена і проти С. Петлюри і проти інших членів Директорії і проти окремих міністрів.
Тут слід особливо спинитися на ролі начальника штабу Північної Групи генерала Агапієва. Це був дуже здібний генерал, що фактично й провадив усі справи Північної Групи. Як російський патріот він нічого не мав спільного з українством і, працюючи в нашому війську, переслідував свою мету. Так, він провадив таємно переговори з Варшавою, де була організація російських добровольців, що утримувала зносини з Денікіним; а з другого боку він мав зносини, як це виявилося опісля, з совєцькими генералами, що належали до таємної протибольшевицької організації і мали таємні зносини з Колчаком.
Так, один раз, наша розвідка донесла, що з совєцької сторони через наш фронт пробралися чотири підозрілі особи і перебувають у штабі Північної Групи. Коли я запитав про це по телефону Оскілка, то він нічого про це не знав: очевидно Агапієв вів ці зносини без його відома. Треба думати, що в плани Агапіева входило, використавши Оскілка і наші праві партії, знищити Директорію і її уряд, а потім, з допомогою російських добровольців з Варшави, знищити Оскілка, захопити владу в свої руки і почати відбудову Росії з заходу в контакті з Денікіним і Колчаком та з допомогою тих російських генералів, що служили в совєцькому війську.
Пізніше, в осени р. 1919, перебуваючи в Царгороді, ген. Агапієв і ще якийсь денікінець донесли на дипльоматичну місію У.Н.Р., що вона, нібито, має зносини з большевиками, німцями й Мустафою Кемалєм; місія мала з того великі неприємносте; навіть її приміщення було опечатане, аж поки виявилася брехливість того доносу (О. Лотоцький: «В Царгороді», Варшава 1939, стор. 171).
Необхідно було щось робити проти цеї розкладової роботи. На жаль, брак часу не давав мені можливосте спеціяльно занятися цією справою. На мені лежали тоді дуже важливі і складні обов'язки міністра фінансів. Міністерство складалося з 12-ти департаментів або установ, рівнозначних департаментам. Справа ускладнялася ще тим, що Державний Банк та Експедіція Заготовки Державних Паперів, що друкувала наші гроші, перебували тоді аж у Станиславові. На чолі департаментів стояли директори, не дуже підготовлені до виконання своїх складних обов'язків та ще за революційних умов: все це були колишні російські урядовці, що за царського режиму звикли працювати на невисоких посадах в спокійній канцелярийній атмосфері. Деякі з них були, люди старшого віку, яким не легко було пристосуватися до умов постійної евакуації. Майже всі вони були призначені мною за часів першого мого міністрування. Все це були люди з вищою освітою, порядні і працьовиті, але не пристосовані до праці в революційних умовах. До того ж директор Загальної Канцелярії С. Афанасіїв (соц.-самост.) перебував у Станиславові і не хотів повернутися до Рівного; такий важливий департамент, як Кредитова Канцелярія, зовсім не мав директора, бо в той час, через недостачу українських фахових сил, тяжко було знайти людину скількинебудь фахово підготовану для цієї важливої посади; не було й директора департаменту посередніх податків. По штату мало бути два товариша міністра фінансів, але через брак людей не було ні одного. Тож мені самому доводилося керувати діяльністю всіх дванадцяти департаментів та ще й доводилося часто входити в деталі.