— 480 с.
5. Сапогова Е.Е. Задачи по общей психологии: Учебное пособие для вузов. — М.: Аспект Пресс, 2001. - 447 с.
6. Я познаю мир: Психология: Дет. знцикл. / Е.В. Селезнева. — М.: ООО «АСТ»: ООО «Астрель», 2002. - 425 с.
Список рекомендованої літератури
1. Психологія: Навч. посіб. / О.В. Винославська, О.А. Брусенко. — К.: ІНКОС, 2005. - 352 с.
2. Психологія / Ю.Л. Трофімов, В.В. Рибалка, П.А. Гончарук. — К.: Либідь, 2003. - 560 с.
3. Психологія / За ред. В.А. Крутецького. — К.: Вища школа, 1978. - 304 с.
4. Рубинштейн С.Л. Основи общей психологии: В 2-х т. — М.: Педагогика, 1989. - 328 с.
5. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. — СПб.: Питер, 2005. - 583 с.
Немов Р.С. Психология: Ученик для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3-х кн. — Кн. 1: Общие основи психологии. — М.: Владос, 2001. - 687 с.
МОДУЛЬ ІІІ
Розділ 6. ПСИХІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ
6.1 ТЕМПЕРАМЕНТ
1. Поняття про темперамент.
2. Фізіологічні основи темпераменту.
3. Психологічна характеристика темпераменту.
4. Головні властивості темпераменту.
5. Темперамент і особистість.
6. Вплив темпераменту на діяльність людини.
1. Поняття про темперамент
Психічними властивостями особистості називають найбільш суттєві й стійкі індивідуально-психологічні особливості людини. До них відносяться спрямованість особистості, її темперамент, характер і здібності.
Темперамент — характеристика індивіда щодо динамічних особливостей його психічної діяльності (темпу, ритму, інтенсивності психічних процесів і станів).
Започаткував учення про темперамент давньогрецький лікар і філософ Гіппократ (460–377 до н.е.). Він та його послідовники (римський лікар Клавдій Гален та ін.) обстоювали гуморальну теорію (від лат. humor — рідина, соки організму: кров, флегма, жовч), згідно з якою, ознаки темпераменту зумовлюються переважанням в організмі певної рідини.
На підставі цих припущень було класифіковано типи темпераментів таким чином:
— сангвінічний (від лат. sanguis — кров, перевага в організмі крові);
— флегматичний (від грецьк. phlegma — слиз, перевага в організмі слизу);
— холеричний (від грецьк. сhole — жовч, перевага в організмі жовчі);
— меланхолійний (від грецьк. melas — чорний, похмурий та chole — жовч, перевага в організмі чорної жовчі).
Наукові дослідження довели, що темперамент людини зумовлений біологічними (фізіологічними) її особливостями, тобто він є біологічним фундаментом, базується на властивостях нервової системи людини і пов’язаний із будовою її тіла (конституцією), обміном речовин в організмі. Темперамент характеризує також динамічність особистості, але не конкретизує її переконань, поглядів, інтересів, не є показником цінності або малоцінності особистості, не визначає її можливості.
Темперамент як психобіологічна властивість особистості проявляється в особливостях освоєння предметного світу, тяжінні до розумової й фізичної праці, у соціальних контактах, у швидкості переходу від одного виду діяльності до іншого чи від одних засобів мислення до інших, у швидкості моторно-рухових актів, у швидкості мовлення, в емоційній чуттєвості, у чутливості до невдач і оцінки людей.
Теоретичні знання про типи темпераментів дають можливість розуміння того, які види діяльності більше відповідають природній схильності людини і що заважає повноцінному спілкуванню з оточенням; допомагають правильно будувати взаємостосунки. Також знання особливостей темпераменту дає можливість людині вибрати для себе відповідну сферу діяльності, яка відповідає його типу вищої нервової діяльності. Варто зазначити, що не існує «поганих» чи «хороших» темпераментів. Кожен темперамент у конкретних видах діяльності має свої переваги й недоліки. Існування в психіці людини стійких динамічних характеристик, які формуються на основі біологічних факторів, дозволяє їй найбільш оптимально витрачати свої енергетичні можливості. Знаючи свій тип темпераменту, будь- який індивід може усвідомлено регулювати режим, ритм, інтенсивність у різних сферах діяльності. Саме особливості темпераменту визначають шляхи й способи виконання будь-якого виду діяльності.
2. Фізіологічні основи темпераменту
У 20–30 роках ХХ століття І.П. Павловим було сформульовано положення про типи вищої нервової діяльності як основи темпераменту. Згідно з цим підходом, фундаментальними властивостями нервових процесів, які визначають у сукупності індивідуально-психологічні особливості, є збудження і гальмування, їх урівноваженість і рухливість (змінюваність). Основу того чи іншого типу темпераменту становлять такі фактори:
1. Сила нервових процесів виявляється у здатності нервових клітин переносити тривале чи короткочасне, але дуже концентроване збудження і гальмування. Це визначає працездатність (витривалість) нервової клітини, тобто людина може витримувати тривалі чи короткочасні подразники без помітного зниження працездатності або настрою.
2. Слабкість нервових процесів характеризується нездатністю нервових клітин до тривалого концентрованого збудження і гальмування. При дії сильних подразників нервові клітини швидко переходять у стан охоронного гальмування. Тому в слабкій нервовій системі вони характеризуються низькою працездатністю, їхня енергія швидко виснажується. Однак слабка нервова система має велику чутливість: навіть на слабкі подразники вона адекватно реагує.
3. Рухливість нервових процесів характеризується швидкістю змінюваності процесів збудження й гальмування, швидкістю виникнення й припинення їх (коли цього вимагають умови життя), швидкістю утворення нових умовних зв’язків, вироблення й зміни динамічного стереотипу. Протилежною якістю рухливості є інертність нервових процесів.
4. Урівноваженість процесів збудження й гальмування, певний баланс між силою їх проявів. Міра цієї врівноваженості також досить індивідуальна. В одних людей переважають процеси збудження, тоді як гальмування явно поступається їм за силою і рухливістю. В інших
— явно домінують гальмівні процеси, а перехід до активного стану здійснюється важко.
Комбінації вказаних властивостей нервових процесів збудження і гальмування були покладені в основу визначення типу вищої нервової діяльності.
Залежно від поєднання сили, рухливості й врівноваженості процесів збудження та гальмування розрізняють чотири основні типи вищої нервової діяльності:
1. Слабкий, неврівноважений, інертний тип. Представники слабкого типу нервової системи не можуть витримувати сильні, тривалі й концентровані подразники. Слабкими є процеси гальмування і збудження. При дії слабких подразників затримується вироблення умовних рефлексів. При цьому відзначається висока чутливість (тобто низький поріг) на дію подразників.
2. Сильний, неврівноважений, рухливий тип. Відзначаючись сильною нервовою системою, він характеризується неврівноваженістю основних нервових процесів — переважанням процесів збудження над процесами гальмування.
3. Сильний, врівноважений, рухливий тип. Процеси гальмування і збудження сильні і врівноважені, але швидкість, рухливість їх, швидка змінюваність нервових процесів призводять до відносної швидкості утворення й відносної нестійкості нервових зв’язків.
4. Сильний, врівноважений, малорухливий тип. Сильні й врівноважені нервові процеси відрізняються малою рухливістю. Носії цього типу зовні завжди спокійні, рівні, важкозбуджувані.