Насамперед ця єдність особистості як свідомого суб’єкта, що володіє самосвідомістю, не являє собою споконвічної даності. Відомо, що дитина зовсім не відразу усвідомлює себе як «Я»: протягом першого року вона сама суцільно й поруч називає себе на ім’я, як називають її довколишні; вона існує спочатку навіть для самої себе найімовірніше як об’єкт для інших людей, ніж як самостійний стосовно них суб’єкт. Усвідомлення себе як «Я» є, таким чином, результатом розвитку. При цьому розвиток в особистості самосвідомості відбувається в самому процесі становлення й розвитку самостійності індивіда як реального суб’єкта. Самосвідомість не надбудовується зовні над особистістю, а включається в неї; самосвідомість не має тому самостійного шляху розвитку, окремого від розвитку особистості, вона включається в цей процес розвитку особистості як реального суб’єкта в якості його моменту, сторони, компонента.
Єдність організму й самостійність його органічного життя є першою матеріальною передумовою єдності особистості, але це тільки передумова. І відповідно до цього елементарні психічні стани загальної органічної чутливості («синестезії»), пов’язані з органічними функціями, є, мабуть, передумовою єдності самосвідомості, оскільки клініка показала, що елементарні, грубі порушення єдності свідомості в патологічних випадках так званого роздвоєння або розпаду особистості (деперсоналізації) бувають пов'язані з порушеннями органічної чутливості. Але це відбиття єдності органічного життя в загальній органічній чутливості є хіба тільки передумовою для розвитку самосвідомості, а ніяк не його джерелом. Джерело самосвідомості ніяк не доводиться шукати в «співвідношеннях організму із самим собою», що виражаються в рефлекторних актах, які служать для регулювання його функцій… Справжнє джерело й рушійні сили розвитку самосвідомості потрібно шукати в зростаючій реальній самостійності індивіда, що виражається в зміні його взаємин з навколишніми.
Не свідомість народжується із самосвідомості, з «Я», а самосвідомість виникає в ході розвитку свідомості особистості, у міру того, як вона стає самостійним суб'єктом. Перш ніж стати суб'єктом практичної й теоретичної діяльності, «Я» саме формується в ній. Реальна, не містифікована історія розвитку самосвідомості нерозривно пов’язана з реальним розвитком особистості й основних подій її життєвого шляху.
Перший етап у формуванні особистості як самостійного суб’єкта, що виокремлюються з довколишнього, пов’язаний з оволодінням власним тілом, з виникненням довільних рухів. Ці останні виробляються в процесі формування перших предметних дій.
Подальшою сходинкою на цьому ж шляху є початок ходьби, самостійного пересування. І в цьому другому, як і в першому, випадку істотна не стільки сама по собі техніка цієї справи, скільки та зміна у взаєминах індивіда з оточенням, до якого призводить можливість самостійного пересування, так само як і самостійного оволодіння предметом за допомогою хватальних рухів. І те, й інше породжує деяку самостійність дитини стосовно інших людей. Дитина реально починає ставати відносно самостійним суб’єктом різних дій, реально виокремлюючись із довколишнього. З усвідомленням цього об’єктивного факту й пов’язане зародження самосвідомості особистості, перше уявлення її про своє «Я». При цьому людина усвідомлює свою самостійність, свою відособленість від оточення лише через свої відносини з довколишніми людьми, і вона приходить до самосвідомості, до пізнання власного «Я» через пізнання інших людей. Не існує «Я» поза відносинами до «ТИ», і немає самосвідомості поза усвідомленням іншої людини як самостійного суб’єкта. Самосвідомість є відносно пізнім продуктом розвитку свідомості, що передбачає своїм підґрунтям становлення дитини практичним суб'єктом, який усвідомлено відділяє себе від оточення.
Істотною ланкою у низці основних подій в історії становлення самосвідомості є й оволодіння мовою, що є формою існування мислення й свідомості в цілому. Відіграючи значну роль у розвитку свідомості дитини, мова водночас істотно збільшує дієві можливості дитини, змінюючи її взаємини з навколишніми. Замість того щоб бути об’єктом спрямованих на неї дій довколишніх дорослих, дитина, опановуючи мову, здобуває можливість направляти дії довколишніх людей за власним бажанням й за посередництвом інших людей впливати на світ. Усі ці зміни в поведінці дитини й у її взаєминах з довколишніми породжують, усвідомлюючись, зміни в її свідомості, а зміни в її свідомості у свою чергу зумовлюють зміни поведінки і її внутрішнього ставлення до інших людей.
Питання про те, чи є індивід суб’єктом з розвиненою самосвідомістю й таким, що виокремлює себе з оточення, що усвідомлює своє ставлення до нього як ставлення, не можна вирішувати метафізично. У розвитку особистості і її самосвідомості існує низка щаблів. У низці зовнішніх подій життя особистості сюди належить усе, що робить людину самостійним суб’єктом суспільного й особистого життя: від здатності до самообслуговування до початку трудової діяльності, що робить її матеріально незалежною. Кожна із цих зовнішніх подій має й своїй внутрішній бік; об’єктивний, зовнішній, зміна взаємин людини з оточенням, відбиваючись у її свідомості, змінює й внутрішній, психічний стан людини, перебудовує її свідомість, її внутрішнє ставлення й до інших людей, і до самої себе.
Однак цими зовнішніми подіями й тими внутрішніми змінами, які вони викликають, ніяк не вичерпується процес становлення й розвитку особистості. Вони закладають лише фундамент, створюють лише основу особистості, здійснюють лише перше, грубе її формування; подальше добудовування й обробка пов’язані з іншою, більш складною, внутрішньою роботою, у якій формується особистість у її вищих проявах.
Самостійність суб’єкта ніяк не вичерпується здатністю виконувати ті або інші завдання. Вона включає більше істотну здатність самостійно, свідомо ставити перед собою ті чи інші завдання, мету, визначати напрямок своєї діяльності. Це вимагає великої внутрішньої роботи, припускає здатність самостійно мислити й пов’язане з виробленням цілісного світогляду. Лише в підлітка, у юнака відбувається ця робота: виробляється критичне мислення, формується світогляд, оскільки наближення пори вступу в самостійне життя з особливою гостротою ставить перед юнаком питання про те, до чого він придатний, до чого в нього особливі схильності й здібності; це змушує серйозніше задуматися над самим собою й призводить до помітного розвитку в підлітка і юнака самосвідомості. Розвиток самосвідомості проходить при цьому низку щаблів — від наївного незнання щодо самого себе до більш поглибленого самопізнання, що поєднується потім з більш визначеною, іноді нестійкою самооцінкою. У процесі розвитку самосвідомості центр ваги для підлітка усе більше переноситься від зовнішньої сторони особистості до її внутрішньої сторони, від більш-менш випадкових рис до характеру в цілому. Із цим пов’язані усвідомлення — іноді тенденції, які збагачуються та служать джерелом різноманітної й різнобічної діяльності. У процесі цієї діяльності мотиви, з яких вона виходить, змінюються, перебудовуються й збагачуються новим змістом. (Рубинштейн С.Л. Самосознание личности / Основи общей психологии. — СПб.: Питер Ком, 1999. — С. 634–522).
МОДУЛЬ ІІ
СМАКОВІ ВІДЧУТТЯ
Рецептори смакового аналізатора — спеціалізовані епітеліальні клітини, що входять до складу так званих смакових цибулин. Кожна така цибулина містить кілька рецепторних та опорних клітин і з’єднується з поверхнею через смакову пору. Усередині цибулини є специфічна рідина, що омиває клітинні елементи. Смакові цибулини розташовані на сосочках язика, а також у значно менших кількостях у слизовій оболонці піднебіння, глотки, гортані, мигдаликів, м’якого піднебіння.
Спостерігається досить виявлена спеціалізація сосочків щодо сприймання різних смакових речовин. До солодкого найчутливі ший кінчик язика, до гіркого — корінь, до кислого — краї, до солоного — кінчик і краї.