Смакові рецепторні клітини — дуже своєрідні структури. Живуть вони порівняно недовго, змінюючи при цьому і місце розташування, і нервові зв’язки, і форму, і властивості. Їх чудовою особливістю є здатність збуджуватися під впливом смакових речовин. Смакове відчуття виникає лише в тому разі, якщо досліджувана речовина розчиняється на поверхні язика. Коли поверхню язика старанно осушити фільтрувальним папером і покласти грудочку цукру, то відчувається лише дотик. Специфічне смакове відчуття за таких умов не виникає доти, доки не розчиниться хоч найменша кількість цієї речовини.
Як і інші органи чуттів, смаковий аналізатор характеризується низкою ознак, які відображають залежність наших смакових відчуттів від параметрів хімічних подразників та умов їх впливу. Абсолютну смакову чутливість, як правило, характеризують пороговою концентрацією речовин, при нанесенні яких на всю поверхню язика виникають відповідні смакові відчуття. Такою мінімальною концентрацією для цукру є 0,01 моль/м3, для хлориду натрію — 0,05 моль/м3, для соляної кислоти — 0,0007 моль/м3, для соляно-кислого хініну — 0,0000001 моль/м3. Ці дані свідчать про високу абсолютну чутливість органа смаку.
Величина порогу істотно залежить від температури розчину. Найвища чутливість виявляється при температурі близько +37 °C, тобто при нормальній температурі людського тіла. З підвищенням і зниженням температури чутливість, як правило, зменшується, при 0 °C спостерігається різке зниження чутливості до всіх смакових речовин.
У смаковій системі виявлені слідові процеси. Кожний добре знає, що відчуття зникає набагато пізніше від припинення дії подразника, навіть якщо рот сполоснути водою. Але цей період можна різко скоротити, коли подіяти іншим подразником. Ось тому гіркий смак ліків, запитих водою, зберігається досить довго, а якщо після них пожувати шматочок хліба гіркота зникає значно швидше.
У наших смакових відчуттях нерідко стикаємося з явищем адаптації. Коли якась смакова речовина тривалий час впливатиме на язик, то смак її поступово ставатиме менш чітким, і зрештою вона може здатися позбавленою смаку. Візьміть у рот грудочку цукру. При зовсім нерухомому язиці (а це необхідна умова для адаптації) солодкий смак відчувається протягом короткого проміжку часу, потім лишається тільки неприємне відчуття подразнення язика стороннім предметом. Та варто пересунути грудочку цукру на іншу ділянку язика, як солодкий смак виникає знову. З цієї самої причини добре посолений суп здається людині несолоним, якщо вона перед цим їла оселедець. Найшвидше відбувається адаптація до солодких і солоних речовин.
Своєрідним явищем є так званий смаковий контраст, який полягає в підсиленні одних смакових відчуттів після дії інших. Нерідко доводилося спостерігати, наприклад, що смак солодкої речовини стає набагато інтенсивніший, якщо перед цим у роті було щось солоне. Навіть дистильована вода здається солодкуватою після того, як рот сполоснули розчином кухонної солі. У свою чергу солодкі речовини підвищують чутливість до кислого.
Особливе місце в явищах смакового контрасту належить гіркотам, які загострюють чутливість практично до всіх інших речовин. Ось тому академік І.П. Павлов (1897), розглядаючи випадки зниження смакової чутливості, писав: «Потрібний енергійний удар по смаковому апарату для того, щоб могли ожити сильні й нормальні смакові відчуття, і, як говорить досвід, найшвидше в цьому відношенні досягають різкі неприємні смакові подразнення».
Цікаво порівняти кількість нюхових клітин у тварин з різним ступенем розвитку нюху. Так, у кролика налічується близько 100 млн., у східноєвропейської вівчарки — понад 220 млн. У людини 10 млн. нюхових клітин.
На різних ділянках шкіри тактильна чутливість розвинена неоднаково. Це можна легко визначити, якщо торкатися різних місць тіла пензликом. В одних буде досить найлегшого доторку, в інших його зовсім не буде відчутно. Поріг подразнення найчутливіших ділянок становить 50 мг, а в найменш чутливих він досягає 10 г. Найвищу чутливість мають губи, ніс, язик, найнижчу — спина, живіт, підошви ступні.
Зрозуміло, що тактильна чутливість має певне біологічне значення для всієї поверхні тіла. Але першорядним є дотик руками і взаємодія рук у процесі доторкання. Спеціальними експериментами встановлено, що пізнавальна здатність правої й лівої руки неоднакова (це позначають як функціональну сенсорну асиметрію). Запропонуйте комусь із ваших знайомих на дотик пізнавати предмети правою і лівою рукою, і переконаєтеся, що при цьому затрачатиметься неоднаковий час. Помічено, що правші не тільки швидше й точніше виконують роботу правою рукою, а й краще розпізнають предмети на дотик цією самою рукою. Причина полягає знов-таки в набагато більшому досвіді правої кінцівки, тобто, сенсорна асиметрія є наслідком рухової асиметрії.
Для температурної чутливості характерна добре виявлена адаптація. Порівняйте: на рецепторному рівні адаптація практично відсутня. З цією психофізіологічною особливістю ми стикаємося повсякденно. Вода, що здається нам спершу гарячою, коли в ній тримати руку чи ногу, через деякий час, усього за кілька хвилин, стає значно «прохолоднішою», хоча температура її при цьому практично не змінилася. Пригадайте, як спекотного літнього дня ви заходите у воду річки, озера, моря: перше відчуття «холодно» швидко змінюється на «трохи холоднувато» або навіть «нейтрально».
Близьким за своїми механізмами до адаптації є температурний контраст, з яким ми стикаємося теж дуже часто. Вдамося до дуже простий, але досить переконливою досліду. Заповнимо три циліндри водою різної температури. Ліву руку опустимо в посудину, де температура води становить 20 °C, а праву — у посудину з температурою води 40 °C. Наші відчуття будуть цілком виразні: ліворуч — «холоднувато», праворуч — «тепло». Через 2–3 хв обидві руки опустимо в циліндр з водою при температурі 30 °C. Тепер для лівої руки буде «тепло», а для правої — «холодно». Проте дуже швидко, за кілька десятків секунд, відчуття вирівнюються в результаті явища адаптації. Аналогічних прикладів дуже багато.
Іноді порушення взаємодії між тепловими й холодовими аферентними потоками може спричинитися до деяких парадоксальних відчуттів. Наприклад, парадоксальне відчуття холоду. Пригадайте, коли ви швидко залазите у ванну з гарячою водою (температура її вища за +45 °C), то нерідко виникає відчуття холоду, аж до того, що шкіра стає «гусячою». І це неважко пояснити. Адже холодові рецептори розташовані ближче до поверхні шкіри, тому саме вони сприймають «перший удар». Більш того, електрофізіологічними експериментами виявлено, що за такого різкого підвищення температури в холодових рецепторах відбувається підсилення імпульсації, а це ж сигнал холоду.
Людина здатна вловлювати різницю температур до 0,2 °C. При цьому діапазон внутрішньошкірних температур, що сприймаються, становить від +10 до +44,5 °C. Зверніть увагу — внутрішньошкірних. При температурах менш як +10 °C настає холодова блокада температурних волокон і волокон іншої чутливості. На цьому, до речі, ґрунтується один зі способів знеболювання (як це не зовсім точно називають — «заморожування»). А при температурах понад +44,5 °C на зміну відчуття «гаряче» приходить відчуття «боляче».
Біль у внутрішніх органах виникає лише за певних обставин: порушення кровопостачання, сильне й тривале скорочення гладенької мускулатури, розтягнення стінки порожніх органів, запальні зміни. Просто ж доторкання, укол чи поріз навіть не відчувається. Видатний англійський лікар, основоположник фізіології Вільям Гарвей (1578¬1657) описав дуже цікаве спостереження за віконтом Монтгомері, у якого грудна клітка була зруйнована в ранньому дитинстві, і він жив з оголеним серцем. Гарвей засвідчує: «Я привів молодого чоловіка до короля Карла І, і його величність мав можливість на власні очі побачити цей дивовижний випадок. У живої людини без будь-якої шкоди для її здоров’я можна було бачити рухи серця і навіть торкатися рукою до шлуночків, що скорочувалися. І його величність мав можливість, так само як і я, переконатися, що серце нечутливе до дотику. Молодий чоловік навіть не знав, що ми торкаємося його серця…». До речі, цікаво зауважити, що за тих часів, коли не було об’єктивних методів реєстрації фізіологічних процесів, проведення експериментів у присутності «благородних свідків» (яким і був в описаному випадку король Карл І) було неодмінною умовою доведення істини.