Дуже своєрідним є феномен рефлекторних болів. Суть його полягає в тому, що відчуття болю, яке виникає в людини, сприймається не в справжньому місці пошкодження (як правило, у внутрішніх органах), а на інших частинах, здебільшого на поверхні тіла. Це явище вперше описали й оцінили наприкінці XIX ст. англійський невропатолог Г. Хед і російський дослідник Г.А. Захар’їн. Звідси пішов термін «зони Захар’їна — Хеда»; під ними розуміють певні ділянки шкіри, в яких при захворюванні внутрішніх органів з’являються рефлекторні болі, а також підвищена температурна чутливість. Наприклад, при деяких захворюваннях серця болі «віддають» у лопатку, руку, і аналогічних прикладів дуже багато.
Цілком оригінальними є так звані фантомні болі (від французького fantome — привид, примара). Вони іноді виникають після видалення кінцівки і суб’єктивно локалізуються (містяться) у відсутній частині тіла. Дуже яскраво описав фантомні болі великий російський хірург М.І. Пирогов (1810–1881): «Багато з ампутованих відчувають іноді біль у пальцях, уже давно не існуючих, визначають навіть і в яких пальцях біль сильніший… Хто бачив їх, той, мабуть, погодиться зі мною, що не можна спокійно дивитися на страдників у пароксизмі болів».
Говорячи про своєрідність больових відчуттів, треба також відзначити їх значну невиразність за суб’єктивною характеристикою. Так, часто ми чуємо й читаємо, що біль може бути гострий, тупий, колючий, ріжучий, тягнучий, гнітючий, тиснучий, сверлячий, сіпаючий, пульсуючий, стукаючий, пекучий, пронизуючий, стріляючий, ниючий, гризучий, викручуючий, терпкий, глухий, тихий, монотонний, миттєвий, блискавичний та багато інших дуже виразних визначень. Однак звертає на себе увагу те, що переважна більшість із них дані за аналогією з пошкоджуючим зовнішнім впливом, який найчастіше не збігається зі справжньою причиною виникнення болів. З іншого боку, мабуть, багато хто на підставі свого життєвого досвіду помітив, що однакові впливи різні люди сприймають як больові відчуття неоднакової інтенсивності, навіть одна й та сама людина у різних станах по-різному сприймає больові подразники.
Як правило, окремо говорять про каузалгію (від грецького kausis — печіння і аlgos — біль), під якою розуміють больовий синдром, що характеризується інтенсивними пекучими болями, судиноруховими й трофічними розладами, а також негативними емоційними реакціями. Звичайно каузалгія зумовлена пошкодженнями деяких периферичних нервів і порушенням вегетативної іннервації. Ці болі знаходяться на межі стерпності.
Незважаючи на таку невизначеність у характеристиці больових відчуттів, можна все ж помітити одну особливість, яку легко зрозуміти, проробивши простий експеримент. Якщо вколоти палець, то можна вловити подвійне відчуття болю. Спершу виникає відносно слабе, але точно локалізоване больове відчуття. Через 1–2 секунди воно стає інтенсивнішим, розлитим і тривалим. Уперше повністю розділити це «подвійне відчуття» вдалося Г. Хеду у 1903 р., якому з експериментальною метою перерізали чутливий нерв. Тоді вже було відомо, що нерви здатні регенерувати, тобто відновлюватися. Природно, що відразу після перерізання в іннервованій ділянці зникли всі види чутливості, які відновлювалися з неоднаковою швидкістю. Через 8-10 тижнів виявилися перші ознаки регенерації, через 5 місяців відновилася больова чутливість, але дуже своєрідна. Легкий укол, навіть дотик асистента спричиняли сильне, майже нестерпне відчуття болю. Досліджуваний кричав, трясся всім тілом, хапався за того, хто завдавав подразнення. При цьому, якщо в нього були зав’язані очі, він не міг сказати, де виникає відчуття болю. І лише через п’ять років больові відчуття в цієї людини стали звичайними. Так виникло вчення про протопатичну й епікритичну чутливість. Вважають, що протопатична чутливість (від грецького ргоtоs — перший і раthоs — страждання) являє собою найдавнішу примітивну недиференційовану чутливість низького рівня, а епікритична (від грецького еріkrіtісоs — винесення рішення) — високочутливий і тонкодиференційований вид чутливості, яка виникла на пізніших стадіях філогенезу. Ці два види чутливості, як вважав Хед, відновлюються після перерізання нерва з різною швидкістю.
ЯК ЛЮДИНА СПРИЙМАЄ СВІТ
Фігура і тло. Як говорять психологи, усе, що людина сприймає, вона сприймає як фігуру на тлі. Фігура — це те, що ясно, чітко усвідомлюється, що людина описує, повідомляючи, що вона сприймає (бачить, чує тощо). Але при цьому будь-яка фігура обов’язково сприймається на певному тлі. Тло — це щось невиразне, аморфне, неструктуроване. Наприклад, своє ім’я ми почуємо навіть у гучній компанії — воно звичайно відразу виділяється як фігура на звуковому тлі. Психологія призиває, однак, не обмежуватися побутовими прикладами і перевіряти свої твердження в експериментах.
При зоровому пред’явленні, як установлено, статус фігури здобуває поверхня з чіткими межами, що володіє меншою площею. У фігуру поєднуються елементи зображення подібні за розміром, формою, що володіють симетричністю, що рухаються в одному напрямку, розташовані найбільш близько один до одного. Свідомість сприймає фігуру, групуючи елементи зображення за фактором близькості. Риски на рис. 1 сприймаються як згруповані в стовпчики по дві, а не просто як риски на білому тлі.
Якщо випробовуваному пред’являти на ліве і праве вухо різні повідомлення і просити повторювати вголос одне з них, то випробуваний легко виконує таке завдання. Але він не усвідомлює в цей час іншого повідомлення, не пам’ятає його, не може сказати, ні про що там йшла мова, ні навіть якою мовою воно промовлялося. У кращому випадку він може сказати, була там музика чи мова, говорив жіночий чи чоловічий голос. Неповторюване повідомлення в такому експерименті психологи називають затіненим, воно начебто знаходиться в тіні, у тлі. Проте випробовуваний якось реагує на це повідомлення. Він, наприклад, відразу усвідомлює появу в ньому свого імені. Ось один з експериментів, що підтверджує сприймання затіненого повідомлення. У повторюваному повідомленні даються речення, що містять слова-омоніми, наприклад: «Він знайшов КЛЮЧ на галявині», а в затінене повідомлення для одних випробуваних включається слово «ВОДА», а для інших випробуваних — «ДВЕРІ». Потім випробовуваних просять з багатьох пред’явлених їм пропозицій впізнати ті, що вони повторювали. Серед пред’явлених пропозицій є такі: «Він знайшов джерело на галявині» і «Він знайшов відмичку на галявині». Виявилося, що перші випробовувані впевнено пізнають речення про джерело, а інші — настільки ж упевнено впізнають речення про відмичку. І, зрозуміло, випробовувані обох груп нічого не могли відтворити із затіненого повідомлення, тобто нічого про нього не пам’ятали.
Відносність статусу фігури і тла можна показати на прикладі двозначних малюнків (їх називають також двоїстими зображеннями). У цих малюнках фігура і тло можуть мінятися місцями, як фігура може усвідомлюватися те, що при іншому розумінні малюнку розуміється як тло. Звертання фігури в тло і навпаки називається переструктуруванням. Так, на відомому малюнку датського психолога Е. Рубіна (див. мал. 2) можна побачити або два чорні профілі на білому тлі, чи білу вазу на чорному тлі. Зазначимо: якщо людина усвідомлює обидва зображення на такому двозначному малюнку, то потім, дивлячись на малюнок, ніколи не зможе побачити обох зображень одночасно. А якщо вона буде намагатися бачити тільки якесь одне зображення з двох (наприклад, вазу), то через певний час з неминучістю побачить інше (профілі).
Як це не парадоксально звучить, але, усвідомлюючи сприйняте, людина завжди одночасно розуміє, що вона сприймає більше, ніж у даний момент усвідомлює. Закони сприймання — це експериментально встановлені принципи, відповідно до яких з безлічі подразнень, одержуваних мозком, виокремлює усвідомлювана фігура.