Не дивно, що сприймання тісно зв’язане з рухом, дією. Очевидно, що рух необхідний для одержання потрібної інформації.
Будь-який об’єкт повинен потрапити в поле зору, щоб його можна було побачити; його потрібно взяти в руки, щоб обмацати тощо. Хоча механізми, що керують такими рухами, дуже складні, ми не будемо їх розглядати. Однак роль руху в сприйманні не тільки (і навіть не стільки) у цьому. Насамперед відзначимо мікрорухи органів відчуттів. Вони сприяють утриманню у свідомості незмінних стимулів, що, як ми пам’ятаємо, мають тенденцію швидко зникати зі свідомості. У людини постійно зміщаються точки шкірної чутливості: тремор пальців, кистей рук, тулуба, що не дозволяє стабілізувати м’язові відчуття: мимовільні мікрорухи очей не дають можливості утримувати погляд на заданій точці тощо. Усе це сприяє такій зміні зовнішньої стимуляції, щоб сприймане зберігалося у свідомості, але в той же час не порушується сталість сприйманих об’єктів.
Однак головна роль дії в сприйманні полягає в перевірці виникаючих гіпотез. Розглянемо відповідний приклад. Американський психолог А. Еймс сконструював особливу кімнату (її називають «кімнатою Еймса»), віддалена стіна якої розташована не під прямим кутом до причілків, як це звичайно буває, а під дуже гострим кутом до однієї стіни і відповідно під тупим кутом до іншої (див. мал. 3).
Завдяки помилковій перспективі, створеній і візерунками на стінах, спостерігач, що сидів у оглядовій, сприймав цю кімнату як прямокутну. Якщо в далекий (скошений) гострий кут такої кімнати поставити предмет або незнайому людину, вони здаються різко зменшеними в розмірі. Ця ілюзія зберігається, якщо навіть повідомити спостерігачеві про справжню форму кімнати. Однак варто спостерігачу зробити будь-яку дію в цій кімнаті (доторкнутися палицею до стіни, кинути м’яч у протилежну стіну), то ілюзія зникає — кімната починає сприйматися відповідно до її реальної форми. (Про роль минулого досвіду говорить той факт, що ілюзія взагалі не виникає, якщо спостерігач бачить добре знайому йому людину, наприклад, чоловіка або жінку, сина тощо). Отже, людина формує гіпотезу про те, що вона сприймає (наприклад, бачить або чує), а за допомогою своїх дій перевіряє правильність цієї гіпотези. Наші дії коригують наші гіпотези, а разом із ними й наше сприймання.
Як свідчать дослідження, неможливість робити рухи не дозволяє вчитися сприймати світ. Утім, такі експерименти, що руйнують процес сприймання, зрозуміло, не проводилися на дітях. Зручними об’єктами для експериментаторів були кошенята і малята мавп. От опис одного з таких експериментів. Новонароджені кошенята переважну частину часу знаходилися в темряві, де могли вільно рухатися. На світлі вони поміщалися в спеціальні кошики, що оберталися на зразок каруселі. Кошеня, у кошику якого були пророблені отвори для лап, і яке, тим самим, могло обертати карусель, згодом не мало зорових дефектів. Кошеня ж, що пасивно сиділо у кошику і не могло робити в ній ніяких рухів, згодом робило серйозні помилки при розрізненні форми предметів. (Психология. Учебник / Под ред. А.А. Крылова. — М.: Проспект, 1999. — С. 102–112.)
ЯК ДОПОМОГТИ ДИТИНІ ВІДКРИТИ СВІЙ ВНУТРІШНІЙ СВІТ
«Внутрішній світ — це не абстракція, це наша реальність, необхідна умова нашого розвитку — говорить Жак де Кулон. — Це той душевний простір, який дозволяє дитині залишатися наодинці із собою, не страждаючи при цьому від нудьги і тривоги. В ньому вона творить, фантазує, переживає, розмірковує і вчиться протягом всього життя, як унікальна і усвідомлююча себе особистість». Педагог акцентує увагу, що виховання повинно спрямовувати дитину до самостійності, готувати її до свободи. Наше суспільство споживання орієнтоване на результат, воно спонукає людину переважно до двох дій: «мати» і «робити». Більшість предметів, які викладаються у школі, залишають без уваги як тіло, так і уяву дитини — те, що власне, і є вона сама. Тому, саме батькам необхідно щоденно піклуватися про розвиток внутрішнього світу дитини.
Як батьки можуть продемонструвати дитині важливість внутрішнього світу, якщо вони самі орієнтовані виключно на зовнішній світ? Життя сучасної сім’ї перебігає на фоні телепередач, які змінюють одна одну, під розмови матеріального плану (робота, відпочинок, різноманітні придбання). В такій ситуації нам важко доторкнутися до власного «Я». Дитині необхідно навчитися одержувати задоволення від часу, який вона проводить наодинці із собою, у спокої. А також від занять, які розширюють її внутрішній простір. Вона може мріяти, читати, слухати музику, малювати або просто сидіти, нічого не роблячи. Але для цього необхідно, щоб рідні та близькі дитини регулярно і з задоволенням проводили час таким же чином.
Паралельно з традиційними фізичними вправами й іграми, в яких необхідно перемагати, дітям варто пропонувати й такі, де задіяний один із органів відчуттів. Наприклад, можна ходити босоніж, вимішувати тісто руками, слухати музику із заплющеними очима, вдихати приємний аромат, не поспішаючи смакувати фрукти. Дитина може послухати казку із заплющеними очима, змайструвати маскарадний костюм, вигадати казкових персонажів, вслухатися у музичний твір. Усі ці заняття, якщо регулярно їм приділяти увагу, перетворюють дитину зі споживача відпочинку в творця нових образів і світів. Сила уяви дитини дозволить їй уникнути нудьги або почуття тривоги, коли вона залишиться на самоті, а отже, захистить від залежностей. Активна уява робить розум гнучким і допитливим, оскільки розсуває межі відомого нам світу, дозволяє робити відкриття і винаходи.
Але для того, щоб дитина виражала себе, творила вільно і з задоволенням, вона повинна відчувати, що ці види діяльності пропонуються не для «удосконалення навичок» і, відповідно, оцінювання їй не загрожує. Найкраща стратегія для дитини — робити те, що вона зараз робить із задоволенням. (За матеріалами журналу «Психология» № 44, 2009 р. — С. 83–86.).
НАЙПРОСТІША ПАМ’ЯТЬ
Усі, звичайно, знають, що в повній темноті побачити нічого не можна. Але іноді дещо все-таки можна роздивитися.
Давайте помістимо кого-небудь в абсолютно темну кімнату й дамо час звикнути до темноти. Потім скажемо нашому випробовуваному, що, як тільки спалахне світло, він повинен дивитися на власну руку. На півсекунди вмикається яскраве світло, а коли в кімнаті знову повна темрява, трапляється дивина: випробовуваний продовжує бачити свою руку, правда, не дуже виразно, але все-таки бачить. Поступово контури руки почнуть розпливатися, і незабаром вона абсолютно зникне в темряві.
У цьому явищі дивовижного набагато менше, чим здається на перший погляд. Сліди тих процесів, які виникли під дією подразника (у даному випадку яскраво освітлена рука), зберігалися ще якийсь час в зоровому аналізаторі. Але після того, як цей образ (такі образи називають послідовними) зник, можна бути упевненим, що зник він назавжди. І якщо узагальнений образ будинку ми можемо викликати в пам’яті, варто нам тільки захотіти цього, то послідовний образ ніколи не повертається. Психологи вважають послідовні образи простою формою прояву слідів.
Але є ще одна проста форма пам’яті, правда, зустрічається вона далеко не в кожного. Один німецький психолог помітив наступне: деякі художники, малюючи предмет «з натури», не потребують того, щоб він постійно знаходився у них перед очима. Вони просто якийсь час розглядають його, а потім малюють по пам’яті. При цьому зображення виходить точним до найдрібніших подробиць. Психолог став вивчати це явище і знайшов, що деякі люди продовжують бачити предмет, причому саме той же конкретний предмет, коли його вже немає перед очима. Вони можуть побачити його в будь-який час, як тільки їм це знадобиться, і ця здатність довго зберігається.
У таких випадках говорять, що людина володіє наочними, або, як висловлюються вчені, ейдетичними, образами.