ЯК СТАТИ УВАЖНИМ
Привчити себе уважно працювати у найрізноманітніших умовах ось правильний шлях виховання уваги.
Потрібно навчитись довільно та цілеспрямовано спрямовувати увагу на певний об’єкт, не даючи себе відволікти стороннім подразником. Розвиток стійкості уваги людини пов’язаний із розвитком її вольових якостей: тому треба дисциплінувати себе, привчати навіть у дрібницях бути господарем своїх дій.
Більшу користь принесуть систематичні вправи в одночасному виконанні різних процесів. Робити це треба так, щоб загальне сприймання кожного об’єкта зберігалось досить добре водночас із другорядного виокремлювалось головне, на чому й концентрувалась би увага.
Тренування переключення уваги має йти трьома шляхами:
1. Тренування у швидкому переключенні уваги з об’єкта на об’єкт.
2. Тренування в умінні виокремлювати найбільш важливі об’єкти за рахунок другорядних.
3. Тренування у порядку переключення в тому, що образно називають виробленням «маршруту сприймання» (тобто навчитись
автоматично, завжди у певній послідовності переключати увагу з одного об’єкта на інший з метою отримання інформації чи виконання певних дій).
Кращий спосіб стати уважним — це ніколи не дозволяти собі робити якусь роботу неуважно!
РОЗЛАДИ УВАГИ
З патологічних проявів уваги слід вказати на такі: нестійкість; недостатня концентрація; порушення розподілу; уповільнення переключення; розсіяність.
Патологічні прояви уваги вивчені недостатньо, оскільки виокремлення уваги у самостійний пізнавальний процес багатьма дослідниками ставиться під сумнів.
Трапляються такі види патології уваги:
1. Слабкість активної уваги (спрямованої зосередженості на вибраному об’єкті) — характерний симптом грубих органічних уражень головного мозку, астенічних станів. Досить помітно це при виконанні хворим тесту — віднімання від 100 по 7 чи 13. Вже після перших 2–3 правильних відповідей хворий починає помилятись, а після короткого відпочинку може знову давати правильні відповіді.
2. Підвищена зосередженість уваги — спостерігається при депресіях, коли увага хворих зосереджена на невеликій кількості уявлень, як правило, неприємного змісту; при соматичних захворюваннях; при іпохондричних неврозах, епілепсії, що пояснюється малою рухливістю (інертністю) нервових процесів при цих недугах.
3. Відвертання уваги — це характерний симптом маніакальних станів. При цьому порушується процес зосередження, що є підґрунтям активної уваги. Переважає пасивна увага (мимовільна), об’єктом якої бувають другорядні предмета і явища.
У дитячій практиці виокремлюють синдром дефіциту уваги. Його ознаки:
— неспокійні рухи у кистях і стопах (сидячи на стільці, корчаться, «звиваються»);
— неможливість спокійно сидіти на місці, коли це потрібно;
— легке відволікання на сторонні стимули;
— нетерплячість (ледве дочікується своєї черги під час ігор і різних ситуацій у колективі);
— схильність відповідати не задумуючись, не вислухавши до кінця запитання;
— труднощі при виконанні запропонованих завдань (непов’язані з недостатнім розумінням чи негативною поведінкою);
— труднощі підтримання уваги при виконанні завдань чи під час ігор;
— частий перехід від однієї незавершеної дії до іншої;
— неможливість гратись тихо і спокійно;
— балакучість;
— схильність заважати іншим, «докучати» оточуючим (наприклад, втручатись в ігри інших дітей);
— зовнішні прояви незосередженості на звернене до людини мовлення;
— схильність губити речі, необхідні в школі і вдома (наприклад, олівці, іграшки, книги тощо);
— часте здійснення небезпечних дій (недоврахування наслідків). При цьому не шукає пригод чи гострих відчуттів (наприклад, перебігає вулицю, не оглядаючись по боках). (1. Патопсихологія. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Мартинюк І.А. — Гусятин, 2006. — С. 33–34; 2. У лабіринтах психології особистості: Світ психічних явищ / Авт. — упоряд. О.В.Тимченко, В.Б.Шапар. — Харків: Прапор, 1997. — С. 122–124).
ПСИХОЛОГІЯ ВНУТРІШНЬОГО МОВЛЕННЯ
Однією з найважливіших у психології внутрішнього мовлення є проблема його механізмів. Тому цілком природна i особлива зацікавленість цією проблемою, яка виявилася вже на перших кроках наукового вивчення внутрішнього мовлення i значно активізувалася останнім часом. Можна навіть стверджувати, що дослідження внутрішнього мовлення протягом останнього століття зводилось головним чином до різних спроб з’ясування його механізмів.
Перші такі спроби це ще були (та й не могли бути, якщо мати на увазі загальний рівень розвитку науки) дослідження власне мозкових механізмів, що розкривали б природу даного явища. Мова йшла про те, у якій формі існують уявлення слів під час мовчазного мислення. Так, французький психіатр Мора [1845] писав: «У нормальному стані мислити це означає внутрішньо говорити… Мислячи, ми ніби чуємо звуки слів і розмов, які перекладають нашу думку; ми чуємо їх особливим чином, в уяві, ми відчуваємо проте, що це чуяння (слышание) не так уже далеке від дійсного».
Історія подальшого розв’язання цього питання викладена в книзі А.Л. Погодіна «Язык как творчество (психологические и социальные основь творчества речи». Тому ми подаємо тут тільки найхарактерніші висловлювання із зазначеного питання.
Шарко, розвиваючи й узагальнюючи думки Моро, стверджував, що мислити можна словами які ми промовляємо, чуємо чи бачимо на письмі i що, отже, людина користується досить складним апаратом для мислення словами. Згідно з наявністю трьох видів уявлень слів Шарко говорить і про три типи внутрішнього мовлення — слуховий, руховий, зоровий. Проте, яка стійкість механізмів цих типів, виступають вони в «тому» вигляді чи у взаємозв’язку, чому різним людям властиві різні типи, — на всі ці питання відповіді у Шарко ми не знаходимо.
Справді, чи співіснують — слухові, рухові, зорові уявлення слів у процесах внутрішнього мовлення, чи виключають одне одного, чи перебувають у відношенні якогось підпорядкування?
Еггер (Еджер), спостерігаючи за власним внутрішнім мовленням i на основі свідчень інших людей, зробив висновок пре те, що у внутрішньомовній діяльності ми оперуємо виключно слуховими образами, з моторними явищами вона не має ніякого зв’язку. «Моє внутрішнє мовлення — писав Еггер, — є відтворенням мого голосу».
На противагу Еггеру віденський психолог Штрїккер вважав, ніби внутрішнє мовлення є моторним, «мовні уявлення суть рухові уявлення», внутрішнє мовлення — це внутрішня розмова про себе. Це саме стверджував і Балле, який писав: «У мене рухові образи мають у звичайних умовах мислення надзвичайно сильну інтенсивність. Я виразно відчуваю, що, крім виняткових випадків, я не бачу i не чую своєї думки, але в думках промовляю її». Штріккер намагався навіть підтвердити свою думку деякою подобою експерименту. Він примушував себе думати про окремі звуки [б], [д], [к] і при цьому відчував специфічні рухи язика.
Суперечливість наведених висловлень пояснюється тим, що об’єктом спостереження їхніх авторів були окремі, індивідуальні випадки, в одному з яких переважаючою виявилась слухова форма внутрішнього мовлення, в інших — рухова. На це звернули увагу вже сучасники названих авторів, визнавши їхні точки зору обмеженими й протиставивши їм положення про те, що внутрішнє мовлення є асоціацією уявлень — насамперед слухових і рухових, потім слухових і зорових та інших (Додж, Леметр, Леруа, К. Гольдштейн та ін).