Зараз такі дослідження успішно ведуться цілою групою психологів. Це дослідження за методикою «перешкод», або виключення мовних рухів шляхом виконання одночасно з розв’язанням розумових задач додаткової (сторонньої) артикуляційної роботи (аналогічні тим, які робили Польман і Біне), а також біографічні та електроенцефалографічні дослідження прихованої іннервації мовних органів. Початок їх був покладений працею А.Н. Соколова «Внутренняя речь и понимание» (1940 р). А.Н. Соколов спостерігав значні утруднення в розумінні і запам’ятовуванні текстів піддослідними, які в цей самий час промовляли вголос інший матеріал (лічили, декламували тощо).
Таким чином, уже в цих дослідах підтверджувалась гіпотеза про те, що затримка або усунення мовних кінестезій повинні викликати порушення мислительної діяльності, оскільки ці кінестезії є невід’ємним її компонентом. Вона підтвердилась у дослідах Л.К. Назарової, а частковим виключенням мовних кінестезій, і в дослідженні А.Р. Лурією хворих на ураження кінестезичних відділів великих півкуль; Л.А. Новикова, реєструючи мікрорухи м’язів язика при виконанні учнями різних розумових операцій (лічба про себе, розв’язування арифметичних задач, запам’ятовування слів та цифр), виявила помітне збільшення електричних потенціалів, Яке свідчить про посилення мовних кінестезій. Імпульсація м’язів збільшувалась при цьому з ускладненням розумових завдань.
З наведених досліджень можна зробити два важливих висновки: 1) мовні рефлекси під час мислення про себе мають різний ступінь загальмованості ефекторних кінців; 2) ступінь їх загальмованості значною мірою залежить від характеру актуальної розумової діяльності.
Однак, зв’язок мовних кінестезій з розумовою діяльністю не такий простий і прямолінійний, як це може здатися на перший погляд. Це показали останні дослідження А.Н. Соколова, метою яких було простежити: а) як відіб’ється затримка зовнішньої і внутрішньої артикуляції на різних видах розумової діяльності і б) як і в яких формах функціонує при цьому мовна кінестезія і який її зв’язок із слуховим сприйманням слів.
За даними цих досліджень, сильні мовнорухові імпульси, прихованої артикуляції спостерігаються, коли розумова діяльність зв’язана з потребою розгорнутого мовного аналізу та синтезу і, отже, з посиленням збудження відповідних мовних центрів. У разі узагальнення розумових дій і утворення мовно-розумових стереотипів, збільшення в мисленні наочних компонентів спостерігається редукція мовнорухових імпульсів. При цьому А.Н. Соколов вважає, що редукція може здійснюватись тільки при збереженні, а то й посиленні інших компонентів внутрішнього мовлення — слухового та зорового. Зокрема, слабкі кінестетичні подразнення, що йдуть від мовних органів у кору мозку, спроможні викликати, вважає А.Н. Соколов, досить сильні реакції в мовнослуховому аналізаторі, які в сукупності із загальмованою мовною кінестезією, очевидно, і складають матеріальну основу внутрішнього мовлення.
У зв’язку з цим А.Н. Соколов робить висновок про озвученість мовних кінестезій. Цей висновок є підтвердженням ідеї Сєченова про те, що внутрішнє мовлення є м’язово-слуховою асоціацією.
Про важливу роль у процесах внутрішнього мовлення рухового аналізатора свідчать i дані вивчення моторної афазії. Так,
О.П. Кауфман виявила, що у моторного афатика утруднене викликання внутрішнього звучання слова i розгортання викликаних фрагментів у членоподільно оформлену мову. Моторна афазія супроводжується розладами мовної артикуляції. Отже, ними зумовлюються у хворого на моторну афазію i розлади внутрішнього мовлення. Звідси О.П. Кауфман робить висновок про те, що образи мовних рухів є специфічними утвореннями внутрішнього мовлення. За даними Б.В. Зейгарник, хворі з ураженням кінестезичних відділів великих півкуль, які робили грубі безглузді помилки в завданнях з пропусками букв, успішніші виконували ці завдання, якщо їм доводилось промовляти завдання вголос.
Завдяки дослідженням психологів встановлено: а) необхідна участь кінестезичного компонента в процесах внутрішнього мовлення; б) динамічний характер його участі, різний ступінь вияву мовних кінестезій. Останній пов’язаний я із віковими особливостями, так i насамперед з особливостями тієї розумової діяльності, яку виконує індивід.
Проте ми ще достатньою мірою не знаємо закономірних залежностей у функціонуванні мовних кінестезій.
Заслуговує на увагу спроба М.І. Жинкіна з’ясувати ці питання, порівнявши мовні рухи при зовнішньому і внутрішньому мовленні. Він пропонує розрізняти а) відбір звуків для складання слів (відбір мовних рухів для складання рухового стереотипу слова) і б) відбір слів для складання повідомлення. У внутрішньому мовленні людей, які добре володіють мовою, відбувається відбір слів, оскільки рухові стереотипи в цих людей уже склалися. Тому, говорить М.І. Жинкін у внутрішньому мовленні не виникає тих самих мовних рухів, які відбуваються під час артикуляції звуків мови; проте тут можна чекати таких мовних рухів, які потрібні для розпізнавання словесних стереотипів, що відбираються як їх поєднання.
Таким чином, мовні рухи під час внутрішнього мовлення відзначаються певною своєрідністю: по-перше, відбір слів у внутрішньому мовленні є оперуванням ними як цілісними утвореннями, а по-друге, й самі слова можуть замінюватись більшими асоціативними комплексами, що склались раніше. Крім того, може відбуватись не лише відбір слів, а й відбір досить коротких сигналів, що заміщують цілі системи раніше відібраних слів. При декодуванні цих сигналів у розгорнутий ряд слів відпадає потреба посилення центра динамікою периферії мовнорухового аналізатора і виникає нова специфічна перебудова мовного механізму.
Вивчення внутрішнього мовлення за методикою центральних мовнорухових перешкод, коли перешкоди подавались не на периферію, а на центр мовнорухового аналізатора дало змогу дістати нові дані про механізм відбору слів у внутрішньому мовленні і, зокрема, про зв’язок мовних кінестезій з посиленням їх відбору.
Жинкін М.І. говорить про два способи посилення відбору слів.
Або виникає активність периферії мовнорухового аналізатора у вигляді кінестетичних імпульсів оберненого зв’язку, проте не у формі артикуляційних рухів, потрібних при формуванні словесного стереотипу, а у формі динамічних модуляцій, що посилюють поєднання і розділ слів.
Або з’являється гальмівне виключення динамічної активності периферії мовнорухового аналізатора внаслідок переходу на комбінацію статичних сигналів та схем, що замінюють раніше нагромаджені динамічні словесні утворення. У цьому разі утворюється гальмо на виході коркової частини аналізатора і виникає позитивна одночасна індукція в його ядрі і, відповідно, посилення відбору слів. (Баєв Б.Ф. Психологія внутрішнього мовлення. — К.: Рад. школа, 1996. - 192 с).
ГНІВЛИВІ
Деякі люди схильні до прояву гніву. Вони говорять, що їх дратує те, що дехто з партнерів довго збирається кудись іти або не може зрозуміти, як потрібно дещо зробити тощо. У даному випадку західні психологи говорять про гнів-рису, тобто, тип особистості, який по- російськи називається гнівливим. Спілбергер з колегами ^ріеІЬе^ег et. al., 1995) виявили, що гнів-риса більше виражена у чоловіків, хоча за іншими даними статевих відмінностей за гнівливістю немає (Kopper, Eppersohn, 1996). Водночас останні із названих авторів відмічають, що й чоловіки, і жінки маскулінного типу володіють більш високими показниками гніву-риси.
Згідно Кринг (Kring, 2000), жінки частіше реагують гнівом на зраду, поблажливість, зневагу, відмову, необґрунтовану критику, а чоловіки — на поганий настрій партнерки і на її занурення в себе. Жінки віддають перевагу вираженню гніву щодо знайомих, у порівнянні з незнайомими; окрім того, вони схильні здебільшого спрямовувати свій гнів не на того, хто дав привід до гніву.
Вікові особливості контролю експресії
Згідно даних низки авторів (KHbride, Jarczower, 1980; Malatesta, HavHand, 1982; Shennum, Bugenthal, 1982), з віком збільшується придушення негативних емоцій. Якщо для немовлят плач, викликаний бажанням їсти, є природним, то для 6-літньої дитини неприпустимо плакати з приводу того, що вона повинна трішки почекати до обіду. Діти, які не отримали подібний досвід у сім’ї, можуть виявитися відторгненими поза домівкою. Дошкільнята, які занадто часто плачуть, зазвичай не користуються повагою серед ровесників (Kopp, 1989).