Фізіологічним підґрунтям сприймання є процеси, що відбуваються в органах відчуття, нервових волокнах центральної нервової системи. Так, під впливом подразників у нервових закінченнях, що знаходяться в органах чуттів, виникають збудження, які передаються у нервові центри, а далі — у кору головного мозку. Це нервове збудження надходить у сенсорні (лат. sensus — відчуття) зони кори головного мозку, які являють собою
центральну проекцію нервових закінчень органів відчуттів. Залежно від того, з яким органом відчуттів пов’язана проекційна зона, формується певна сенсорна інформація. Отже, відчуття є структурним елементом процесу сприймання. Власне ж фізіологічні механізми сприймання задіюються під час формування цілісного образу, коли збудження від проекційних зон надходить в інтегративні зони кори головного мозку, тому останні ще називають перцептивними зонами.
При порушеннях роботи зорової інтегративної зони кори головного мозку, наприклад, людина бачить певні контури або світлові плями, але не розуміє що саме вона бачить, не усвідомлює того, що на неї впливає. При порушеннях роботи слухової інтегративної зони людина не розуміє мови. Такі захворювання, що призводять до неможливості пізнання чогось, називають агностичними розладами або агнозіями.
Отже, фізіологічною основою сприймання є умовно¬рефлекторна діяльність внутрішньоаналізаторного і міжаналізаторного комплексу нервових зв’язків, зумовлюваних явищ. Уперше це довів І. Павлов. На його думку, підґрунтям сприймання є умовні рефлекси, тимчасові нервові зв’язки, які утворюються в корі головного мозку при дії на рецептори. Ці знання доповнив І. Сєченов. Своїми дослідженнями він довів, що сенсорні й рухові апарати в процесі набуття досвіду поєднуються в єдину відображувальну систему. Науковець пояснив нервові зв’язки в межах різних аналізаторів, виникнення яких він інтерпретував існуванням асоціацій. Останні, наприклад, можуть супроводжуватися слуховим образом слова, завдячуючи якому сприймання набуває цілісного характеру.
2. Види сприймань
Для глибокого розуміння поняття «сприймання» як психічного процесу необхідно знати, які види сприймання існують. У сучасній психологічній літературі виокремлюють такі — залежно від:
1) провідного аналізатора, який бере участь у побудові образу, розрізняють зорове, слухове, дотикове, смакове, нюхове сприймання;
2) відповідно до об’єкта сприймання розрізняють сприймання простору, часу, руху, людини людиною, а саме:
— сприймання простору (величини, форми, об’ємності, віддаленості предметів);
— сприймання часу (довготривалості й послідовності явищ і подій — швидко, довго, раніше, пізніше, у майбутньому, у минулому);
— сприймання руху (фізичного переміщення об’єктів у просторі, напрямку й швидкості просторового існування предметів; динамічного стану об’єкта — рух, спокій);
— сприймання людини людиною або соціальну перцепцію (дій, рухів, вчинків, діяльності). На основі соціальної перцепції суб’єкт орієнтується у зовнішніх проявах внутрішньої психологічної сутності інших людей. Оскільки через зовнішні ознаки проявляються внутрішні характеристики особистості, зокрема її думки, почуття, бажання, емоційні переживання тощо;
3) мети сприймання й вольових зусиль розрізняють:
— довільне сприймання (свідомо спрямовується і регулюється особистістю — що сприймати, помітити, виявити тощо);
— мимовільне сприймання (утворюється в процесі взаємовідношень людини із середовищем незалежно від її свідомих намірів, тобто виникає спонтанно. Цей вид сприймання виникає під впливом новизни, яскравості, незвичайності, контрастності об’єктів, або їх відповідності потребам та інтересам суб’єкта);
4) відношення до психічного життя розрізняють:
— інтелектуальне сприймання (сприймання змісту, розуміння понять і термінів, виконуваних дій, посиленої дії пам’яті, уваги, мислення);
— емоційне сприймання (художніх і мистецьких творів);
— естетичне сприймання (безпосередній вплив сприйманого на моральні й естетичні почуття).
3. Властивості сприймань
Психологічну сутність сприймання можна уявити через розуміння його властивостей, до яких належать: предметність, цілісність, структурність, осмисленість, константність, вибірковість.
1. Предметність сприймання полягає в тому, що отримані із зовнішнього світу враження людина завжди відносить до тих чи інших предметів або явищ. Наприклад, знаходячись у приміщенні, ми можемо чути ззовні не просто звуки або запахи, а сприймати їх предметно, тобто відносити до звуків людського голосу, тварин, птахів, автомобілів, пожежі тощо. Потрібно зазначити, що предметність не є вродженою властивістю сприймання. Виникнення й удосконалення цієї властивості відбувається у процесі онтогенезу. На думку І. Сєченова, предметність формується в процесі контактування і дій дитини з предметами.
2. Цілісність сприймання виражається в тому, що образи сприймання являють собою цілісні, закінчені предмети. Ці образи створюються на підставі узагальнення інформації, що надходить у вигляді різноманітних відчуттів про окремі властивості та якості предметів або явищ. Цілісність сприймання виявляється у тому, що навіть при неповному відображенні окремих властивостей об’єкта, що сприймається, відбувається уявне його добудовування до цілісного образу. При цьому має значення не так просторова наближеність елементів один до одного, як їхня належність до певного предмета. Наприклад, в аудиторію заглядає студент; при цьому ми бачимо лише його голову. Ми сприймаємо те, що бачимо не як частину людського тіла, а як людину цілісно.
3. Структурність сприймання. Сутність даної властивості полягає у тому, що сприймання, як правило, не є проекцією миттєвих відчуттів і їх простою сумою. Ми сприймаємо фактично абстраговану від цих відчуттів узагальнену структуру предмета чи явища, з яким стикаємося в реальному світі. Наприклад, слухаючи музику, ми сприймаємо не окремі звуки, а мелодію.
4. Осмисленість фіксує зв’язок сприймання з мисленням, тобто з розумінням сутності предмета чи явища, з їх осмисленням і усвідомленням. Коли людина усвідомлено сприймає предмет або явище, вона співвідносить його з певним словом, тобто дає йому назву, відносить до певного класу, групи або категорії. Так людина намагається дати пояснення, надати певного смислу тому, що сприймає. Наприклад, фарба — речовина для забарвлювання предметів у той чи інший колір, сир — продукт харчування, телефон — засіб комунікації тощо. Завдячуючи осмисленості сприймання, вчитель може прочитати твори, написані різними учнями, незалежно від їхнього почерку; в’язальниця може за схемою зрозуміти складний візерунок майбутньої серветки, лікар-рентгенолог — «прочитати» знімок і поставити діагноз хворому. Водночас, ці приклади свідчать про зв’язок осмисленості сприймання з попереднім досвідом людини. Ця властивість сприймання має назву апперцепція (від лат. ap — до і perception — сприймання) — відображає залежність сприймання від минулого досвіду, від загального змісту психічної діяльності та індивідуальних особливостей особистості; існує на рівні свідомості та характеризує особистісний рівень сприймання. Так, гуляючи в лісі, звичайна людина бачить дерева й кущі. Лісник же побачить велику кількість видів рослин, зможе визначити їхній вік, хвороби тощо. Варто зазначити, що саме апперцепція визначає чіткість, правильність і міцність засвоєння нових знань. Німецький психолог В. Вундт довів залежність від апперцепції уваги, мислення та волі людини.
Отже, перцептивні образи завжди мають певне смислове та соціальне значення. Саме тому однакові предмети або явища сприймаються по-своєму людьми різного культурного й соціального рівня, дорослими й дітьми. Це свідчить про те, що сприймання — значною мірою інтелектуальний процес.