Фізіологічною основою мовлення є діяльність другої сигнальної системи, подразником якої є не предмети та їх властивості, а слова. У процесі мовлення беруть участь багато функціональних структур кори півкуль великого мозку, але окремі її ділянки відіграють найістотнішу роль у виконання цієї функції, тому їх називають мовними аналізаторами, або центрами мови. У задніх відділах нижньої лобової звивини знаходиться центр артикуляції та мови, або центр Брока. Його пошкодження, звичайно, призводить до втрати мови. У задній частині верхньої скроневої звивини розташований слуховий центр Верніке. У разі ураження втрачається здатність розуміти зміст слів. На середній поверхні потиличної ділянки знаходиться зоровий центр, пошкодження якого викликає втрату здатності впізнавати написане.
Мовна функція виконується, як правило, лівою півкулею великого мозку. Лише у 30 % людей з домінуючою лівою рукою вона здійснюється правою півкулею. А зони кори, що контролюють артикуляцію, локалізуються в обох півкулях великого мозку.
Процес вербального спілкування забезпечується механізмами програмування мовленнєвого висловлювання, побудови синтаксичної структури речення, «озвучення» слів. Одним із компонентів мовленнєвої діяльності є різнопланова орієнтація суб’єкта мовлення в умовах здійснення мовленнєвої діяльності. Він передбачає орієнтацію за такими питаннями: з ким, коли, упродовж якого проміжку часу буде здійснюватися мовленнєва діяльність? На цьому ж етапі відбувається чітке визначення цілей мовленнєвого спілкування. При сприйманні мовлення відбувається «переклад» звуків у значення слів, що забезпечує розуміння, правильність якого людина може оцінити лише за наявності зворотного зв’язку. Ці процеси можливі за умови узгодженої діяльності всіх мозкових центрів і систем, порушення яких викликає розлади мовлення — афазії. Суть їх виявляється в тому, що людина здатна розуміти фразу, однак не спроможна її побудувати чи навпаки.
Окрім того, більшість учених мовленнєву діяльність визначають як специфічний вид діяльності, що суттєво відрізняється від інших видів. Підґрунтям даного положення стали такі особливості мовленнєвої діяльності: «біполярність» — мовлення — це такий вид діяльності, що передбачає двох суб’єктів її здійснення. Першим із них є мовець чи той, хто пише, а другим — слухач або читач. Перший суб’єкт у психологічній науці визначається поняттям відправник, або адресант, другий — отримувач, чи адресат. В односторонньому варіанті мовленнєва діяльність не є нормативною, оскільки не існує мовлення без адресата. Навіть можливий варіант говоріння за відсутності іншої людини у психології розглядається як спілкування людини з собою. Відтак у зазначеній ситуації людина постає як єдність двох суб’єктів. Однак даний варіант мовленнєвої діяльності не є типовим. Окрім того, соціальна спрямованість мовленнєвої діяльності нерідко зумовлює «штучне моделювання» другого суб’єкта. Яскраві приклади можна знайти в літературних творах. Так, Маруся Чурай, героїня однойменного твору Ліни Костенко, розмовляє з образом батька, який загинув на війні; ліричний герой новели М. Коцюбинського «Intermezzo» звертається до сонця: «Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій п’ю як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих» тощо.
Суб’єкт-об’єктна характеристика другого учасника процесу мовленнєвої діяльності: він є суб’єктом мовлення, однак водночас постає і як об’єкт мовлення першого суб’єкта. Взаємозв’язок учасників мовленнєвої діяльності можна подати у такому схематичному вигляді:
Потрібно наголосити й на тому, що другий суб’єкт є такою ж активною дійовою особою, як і перший, оскільки його мовленнєва діяльність відбувається у вигляді процесу «внутрішньої психічної активності» (І. Зимня). Дана активність зумовлена завданнями, що постають перед адресантом: глибоким сприйняттям та детальним аналізом отриманої інформації, необхідністю формування власної думки щодо почутого чи прочитаного.
Мовленнєва діяльність за своєю природою є інтелектуальним видом діяльності, що визначається її предметом та основними цілями. Предметом мовленнєвої діяльності є думка — мислене відображення у свідомості людини того чи іншого фрагмента довкілля. Адекватне відображення в мовленні певної частини дійсності передбачає виконання всіх основних розумових дій та операцій, а насамперед — аналізу та синтезу.
Специфіка мовленнєвої діяльності полягає і в особливому характері її засобів — знаків мови. За допомогою мови як цілісної системи знаків здійснюється взаємодія людей у процесі пізнання світу, у процесі спільної трудової діяльності. Саме тому мовленнєва діяльність у лінгвістиці (науці про мову) розглядається як мовна діяльність, важливою ознакою якої є багатоаспектне оперування засобами мови. Так, О. Леонтьєв мовленнєву діяльність визначав як процес використання мови для спілкування. Таким чином, однією з найбільш важливих особливостей мовленнєвої діяльності є її соціальна зумовленість: основна мета — це вирішення завдань соціального взаємозв’язку людей.
Значення мовлення в суспільному та індивідуально-психічному житті відображається в його функціях. Розрізняють дві головні взаємопов’язані функції мовлення. Перша — здійснення процесу спілкування між людьми (комунікативна), у другій мовлення постає як засіб вираження думок, їх утворення і розвитку (мислеоформлювальна). У комунікативній функції у свою чергу заведено розрізняти (хоч ці розрізнення й не досить чіткі) функції повідомлення та спонукання до дії. Повідомляючи, людина може вказувати на якийсь предмет (вказівна чи індикативна функція) і висловлювати свої судження з приводу якогось питання (предикативна або функція висловлювання). Окрім повідомлення про якісь події, предмети, явища мовлення часто спрямоване на те, щоб викликати у співрозмовника певні думки, почуття, бажання вчинки (спонукальна функція). Мовлення призводить до роздумів людини про щось, виваженого ставлення до певної події, викликає почуття радості, обурення, жалю тощо. Спонукальна сила мовлення залежить від його виразності, тому інколи вчені визначають ще й експресивну функцію. У свою чергу, виразність мовлення залежить від структури речень та відбору слів (образність, доступність мови), інтонації та супроводжувальних виразних рухів (зміна пози, міміки, жестів).
Мовлення стає засобом, формою виявлення думок, оскільки воно позначає ті чи інші предмети, явища, дії, ознаки тощо. У зв’язку з цим виокремлюють ще й семантичну чи сигніфікативну мовленнєву функцію. Проте роль мовлення в процесі мислення цим не обмежується. Засвоюючи мову як суспільно-фіксовану знакову систему, людина опановує нерозривно пов’язані з нею логічні форми й операції мислення. Саме так мовлення стає засобом аналізу та синтезу, порівняння та узагальнення предметів і явищ дійсності.
За певними ознаками мовлення диференціюють на види:
— за складністю психофізіологічних механізмів виокремлюють: хорове, ехолалічне (просте повторення), мовлення-називання, комунікативне;
— за рівнем планування — активне (монологічне), реактивне (діалогічне), допоміжні види (читання письмового тексту);
— за довільністю — більш довільне, менш довільне;
— за екстеріоризованістю чи інтеріаризованістю — зовнішнє: усне (монолог, діалог, афективне), письмове; внутрішнє.
Акт мовленнєвого спілкування охоплює три взаємопов’язані процеси — мовленнєве висловлювання (говоріння, письмо), сприймання мовлення (аудіювання, читання) і його розуміння (О. Леонтьєв). За своїм обсягом і структурою висловлювання поділяються на одиничні (окремі) та розгорнуті. Першим із них відповідає така одиниця мови як речення, другим — текст.
З огляду на вищезазначене, досить обґрунтованим є трактування мовленнєвої діяльності як мовленнєво мислительної, детермінованої науковою концепцією діалектичного взаємозв’язку мислення і мовлення.