Птаха на мить зупинився перед дверима оглядової кімнати, щоб перевести подих, і увійшов до напівтемного приміщення. На нього чекало декілька людей, роздивитися обличчя було важко.
— Я батько, — сказав Птаха хриплим голосом, розгублений від того, що вони сидять без світла.
На одному зі стільців він побачив свою тещу, яка прикривала рукавом кімоно обличчя, наче стримуючи нудоту. Птаха підійшов і сів на стілець поруч із нею. Промокла наскрізь тканина сорочки та брюк неприємно липла до спини та сідниць. Він здригнувся, мов слабке перелякане курча. Його очі швидко адаптувалися до мороку, що панував у оглядовій, і він побачив трьох лікарів. Вони сиділи в ряд по той бік столу, немов судді трибуналу, і уважно дивилися, як він займає своє місце на лаві підсудних. Подібно до державного прапора у залі трибуналу, що символізує державну владу, над головами суддів висів плакат із зображенням анатомії людини, демонструючи їхній власний закон.
— Я батько! — трохи роздратовано повторив Птаха, видаючи свою напруженість та переляк.
— Так-так, гаразд, — відповів чоловік, що сидів посередині, з оборонною ноткою в голосі, відчувши у голосі Птахи натяк на агресію. (Головний лікар! Саме він мив руки біля хірургічного столу, на якому стогнала його дружина).
Птаха невідривно дивився на головного лікаря і мовчки чекав продовження. Однак замість того, щоб відразу перейти до справи, лікар дістав з кишені пом’ятого й забрудненого хірургічного халата люльку і почав набивати її тютюном. Чоловіком він був невисоким, круглим, як барило, і поводився з поважною неквапливістю. Заплямований халат був розстібнутий на грудях, волохатих, як верблюжа спина. Щетина вкривала і всю нижню частину обличчя — від верхньої губи та щік і аж до третього підборіддя, що звисало, коли він схиляв голову, поглядаючи на люльку. Сьогодні вранці лікар не знайшов вільного часу, аби поголитися, отже, від учора він всю ніч боровся за життя дитини. Птаха відчув невимовну вдячність, але разом з тим щось підозріле у цьому волохатому чоловікові середніх років не давало йому повністю заспокоїтись: здавалося, в пухлих руках, у гладкому тілі, під густо вкритою волоссям шкірою таїться щось зловісне, яке проти своєї волі насилу стримується, аби не вирватися назовні.
Нарешті лікар востаннє взяв люльку в круглу, як м’ячик, жменю і різко подивився Птасі просто у вічі.
— Ви зразу хочете побачити все це на власні очі? — заголосно, як для цього невеликого приміщення, сказав він.
— Дитина мертва, так? — прохрипів Птаха і закашлявся. У лікаря на обличчі з’явився підозрілий вираз через таке припущення Птахи.
— Ні, звичайно, ні, — відповів він, швидко стерши підозрілість з обличчя, замінивши його непевною посмішкою. — М’язи новонародженого працюють активно, та й плаче він як слід.
Теща, що сиділа поряд, глибоко судомно зітхнула, неначе знала дещо більше. Вона зітхала або від глибокого потрясіння, або хотіла цим якось попередити Птаху про глибину того трясовиння бід, у яке він з дружиною зараз втрапив.
— То… ви хочете побачити все, як є? — повторив своє запитання головний лікар. Молодий колега, що сидів праворуч від нього, піднявся зі свого місця. Він був високим і худим. Шкіра на обличчі обтягувала високі вилиці, а очі чомусь порушували загальну симетрію. Одне око виглядало спокійним і безтурботним, у той час як інше виказувало внутрішню нервозність. Птаха автоматично почав підводитися зі стільця разом з лікарем, але на півшляху передумав і знову сів. Тільки тепер він раптом зрозумів, що одне з очей лікаря — скляний протез.
— Ні. Ліпше спершу поясність… Будь ласка, — сказав тремтячим голосом Птаха. З кожною секундою він відчував, як пружина страху стискається в ньому дедалі сильніше. Відраза, що бриніла у словах лікаря — «все це!» — тільки підсилила його занепокоєння.
— Так-так… Це може вас дещо приголомшити, якщо побачите без попередження. Навіть нас це… здивувало, коли дитина з’явилася на світ.
Несподівано товсті повіки лікаря звузилися, почервоніли, і він по-дитячому хихикнув собі під ніс. То он воно що таїлося під тією густо вкритою волоссям шкірою лікаря! Саме він, цей недоречний сміх, і вигулькнув тоді непевною посмішкою на обличчі ескулапа. Цілу мить Птаха обурено дивився на лікаря, доки не зрозумів, що той сміється від ніяковості. Йому довелося витягти з-поміж ніг чужої дружини невідоме науці чудовисько. Можливо, монстра з котячою головою та роздутим, як аеростат, тілом! Лікар хихотів розгублено, соромлячись того, що він особисто допоміг йому народитися. Така поведінка виходила далеко за межі медичної етики, а надто для кваліфікованого та досвідченого акушера, головного лікаря клініки. Такою могла б бути буфонадна роль лікаря-шарлатана в комедійній кінокартині. Спершу він був шокований, потім розгублений, а зараз ніяковіє від сорому. Птаха тихо чекав, доки лікар відійде від нападу сміху. Що ж то за монстр? Лікар каже «все це», а Птасі чується «чудовисько»! Це слово ніби поросло терном, і його колючки боляче і з кожною миттю все глибше впивалися Птасі в груди. Щойно він увійшов до оглядової і відрекомендувався батьком, лікарі збентежено промовчали: для них він був батьком почвари. «Я — БАТЬКО МОНСТРА!»