Лікар швидко подолав напад веселощів, і на його обличчя знову повернулась гідність та похмура неквапливість. Тільки рожеві щоки та повіки нагадували про нещодавній казус. Птаха відвів погляд і, намагаючись перебороти страх та злість, що вирували в його душі, запитав:
— Ви сказали, що це може мене приголомшити. Що саме?
— Зовні? Ви хочете знати, який саме вигляд це має? Що ж… це виглядає, ніби в нього дві голови. Чули марш Ваґнера «Під двоголовим орлом»? Як на мене, це дійсно приголомшує, — відповів лікар і ледь не засміявся знову, вчасно придушивши гротескне хихотіння.
— Це щось на зразок сіамських близнюків? — несміливо запитав Птаха, ніби боявся почути відповідь.
— Ні, зовсім ні. Лише зовні схоже на дві голови. То ви хочете побачити… все це?
— А з точки зору медицини… — нерішуче почав Птаха.
— Мозкова грижа. Частина мозку випинається назовні через отвір у черепі. Я побудував цю клініку після одруження. За весь цей час це перший подібний випадок — дуже рідкісна патологія. Що й казати, я був надзвичайно приголомшений!
Мозкова грижа. Птаха спробував це уявити, або пригадати щось подібне, але нічого не спадало на думку.
— У дитини з цією… грижею… у неї є шанс вирости нормальною? — розгублено й незв’язно запитав Птаха.
— Вирости нормальною! — різко, наче від гніву, вигукнув лікар. — Ви хоч усвідомлюєте, що таке мозкова грижа? Навіть якщо ми хірургічним шляхом розітнемо черепну кістку і спробуємо повернути мозок на місце, найбільше, на що можна розраховувати — це людина-овоч. Власне, що ви взагалі маєте на увазі під словами «вирости нормальною»?
Лікар питально хитнув головою обом колегам зліва й справа, ніби глибоко вражений відсутністю у Птахи хоча б найменшого натяку на здоровий глузд. Лікар зі штучним оком та інший, мовчазний і з невиразною, землистого кольору обличчя шкірою, спішно кивнули йому у відповідь, погоджуючись. Після цього всі троє уп’ялися несхвальним поглядом у Птаху, неначе професура на студента, який завалив іспит.
— Отже, дитина от-от помре?
— Ні, не прямо зараз. Можливо, завтра. Або навіть ще пізніше. Мушу визнати, це дуже життєздатне немовля, — сказав акушер по-лікарськи об’єктивно. — То що ви збираєтесь зараз робити?
Птаха мовчав, принизливо розгублений, відчуваючи себе дрібним та безпорадним карликом. Що він взагалі міг зробити? Як підступний гросмейстер, лікар поставив йому мат, загнав у глухий кут, а тепер питає, що той робитиме! А що він має робити?! Впасти на коліна та голосити від горя?
— Якщо хочете, я можу допомогти перевести дитину до лікарні при Національному університеті. Але тільки якщо хочете, — сказав лікар з пересторогою в голосі. Пропозиція звучала підозріло, як загадка з прихованою пасткою.
— Якщо інших варіантів немає… — Птаха силкувався розгледіти бодай щось за цим підозрілим туманом, але зрозуміти нічого не вдавалося.
— Жодних, — відверто підтвердив лікар. — Але ви принаймні знатимете, що зробили все, що в ваших силах.
— А не можна залишити дитину тут? — раптом спитала теща.
Птаха й усі троє лікарів разом утупили в неї погляд — настільки неочікуваним було це запитання. Та вона навіть не поворухнулася. Складалося враження, що перед ними сидить найскорботніший у всьому світі черевомовець. Лікар дивився на неї уважно, ніби оцінюючи. Коли він нарешті заговорив, у його голосі огидно звучав відвертий самозахист:
— Ні, категорично неможливо! Ви ж розумієте, така патологія… Ні, це геть ніяк не можна!
Навіть почувши таку різку відмову, вона не поворухнулась і не відняла рукава від обличчя.
— Тоді переводимо дитину до університетської клініки, — рішуче заявив Птаха.