Щойно почувши відповідь Птахи, лікар миттю почав демонструвати свої блискучі організаторські навички в усій красі. Він швидко доручив своїм підлеглим зв’язатися з лікарнею Національного університету та викликати карету швидкої допомоги для транспортування. Все робилося невимушено і професійно.
— Один з моїх лікарів поїде разом з вами, тому ви можете не переживати: в дорозі дитині нічого не загрожуватиме, — сказав лікар з виглядом людини, яка скинула з себе важкий тягар, і вдруге почав набивати в люльку тютюн.
— Дякую вам.
— Ви б не хотіли піти перевдягтися в сухе? Швидку готуватимуть щонайменше двадцять хвилин. Бабуся поки могла б побути тут з вашою дружиною.
— Авжеж, я так і зроблю, — відповів Птаха.
Лікар нахилився до Птахи і фамільярно, ніби розповідав якийсь грубий жарт, шепнув йому на вухо:
— Звісно, ви можете не дозволити їм проводити операцію!
Бідне, нещасне дитя, — подумав Птаха! Першою людиною, яку йому судилося побачити на білому світі, був цей волохатий недомірок із зайвою вагою. Але Птаха досі відчував себе роздавленим: змішані почуття гніву та печалі тільки-тільки почали викристалізовуватися в його душі, але тієї ж миті луснули, як мильні бульбашки. Птаха, його теща та головний лікар одним мовчазним гуртом спустилися до приймального відділення біля центрального входу. Перед тим як залишити лікарню, Птаха повернувся до тещі попрощатися. Схожа на дочку, немов старша сестра, вона подивилася йому в очі у відповідь, ніби збиралася щось сказати. Птаха чекав. Та вона мовчала і далі, не зводячи з нього темних стомлених очей, позбавлених будь-яких емоцій. Птаха відчув, що їй соромно. Настільки відверто соромно, як було б, якби вона стояла посеред людної вулиці зовсім роздягненою. Що могло так її збентежити, що могло змусити її очі та всі м’язи обличчя так помертвіти? Птаха відвів погляд, повернувся до лікаря і запитав:
— Дитина… Це хлопчик чи дівчинка?
Лікаря знову зрадило самовладання: він химерно гигикнув і відповів у манері малодосвідченого молодого інтерна:
— Дайте подумати… вірите — не пам’ятаю! Та, здається, я все-таки його бачив… так-так, я бачив пеніс!
Птаха мовчки пішов до дверей і вийшов на під’їзну дорогу. На вулиці більше не дощило, холодний вітер стих. У ясному небі поволі рухалися поодинокі хмарки, воно було світлим та сухим. Чудовий яскравий ранок щойно вилупився з кокона досвітніх сутінків. У повітрі витав неповторний аромат перших днів літа, він наповнював усе тіло Птахи зсередини і розслабляв кожен м’яз, кожен орган та клітину його організму. Сліпучі промені сонця, що віддзеркалювались у вологому асфальті тротуару та блищали на листі висаджених уздовж нього кущів, впивалися, неначе гострі білясті крижані бурульки, у розпещені лагідною напівтемрявою зіниці Птахи. Він продовжував несвідомо крутити педалі, рухаючись у цьому ранковому сяйві і не відчуваючи під собою землі. Як плавець, який балансує на краю трампліна і от-от стрибне в невагомість, він відчував легке запаморочення. Він перестав крутити педалі і завмер, як дрібна слабка комаха, що потрапила в міцні павучі тенета. Ти можеш поїхати на велосипеді світ за очі і на декілька сотень діб пірнути в море алкоголю, — неначе одкровення, Птаха почув непевний внутрішній голос. Котячись верхи на хиткому велосипеді, він їхав далі і чекав, що ще скаже голос. Та той більше не озивався. Трохи збадьорившись, Птаха знову почав ліниво крутити педалі.
Як завжди сутулячись, Птаха стояв роздягнений посеред кімнати. Але лише простягнувши руку до телевізора, на якому лежав чистий комплект спідньої білизни, він усвідомив, що стоїть зовсім голий. Швидко, ніби проводжаючи поглядом прудкого пацюка, Птаха зиркнув на свої статеві органи і відчув пекучий сором, який ошпарив його з голови до ніг. Проворно підскакуючи, мов зерна кукурудзи на гарячій сковороді. Птаха вскочив у спідню білизну, потім одягнув штани та верхній одяг. Він був однією з ланок того ланцюга великого сорому, що був натягнений між його тещею та головним лікарем. Таке недосконале, неміцне, сповнене небезпеки людське тіло, — ось що таке справжній сором! Тремтячи, неначе дівчина, що загубилася в роздягальні футбольного стадіону, Птаха вискочив зі своєї кімнати, прожогом збіг униз сходами, вилетів на вулицю, осідлав велосипед і помчав подалі від дому, ніби намагався втекти від усіх проблем, що його переслідували. Він з радістю б утік від свого власного тіла, якби лиш це було можливо. Здавалося, що втікати від самого себе на велосипеді вдавалося швидше, ніж пішки, хай навіть зовсім трохи…