Під’їжджаючи до лікарні, Птаха побачив, як з її дверей вийшов чоловік у білому халаті з чимось схожим на невелику корзину для сіна в руках і поспіхом проштовхнувся крізь натовп до відкритих задніх дверей карети «швидкої допомоги». Та м’яка, слабка частина душі Птахи, яка хотіла втекти якомога далі від тіла, намагалася переконати себе в тому, що все це відбувалося нескінченно далеко від нього. Вона хотіла вірити, що Птаха не має до всього цього жодного стосунку, що він просто любитель ранкового моціону і опинився тут цілком випадково. Але йому більше нічого не залишалося, тільки долати цю дистанцію, пересилюючи важке, липке відчуття опору, вгризаючись, як кріт, у цю уявну земляну стіну.
Птаха об’їхав натовп ззаду і зупинив велосипед. Злізши з нього, він нахилився, щоб замкнути вкрите сльотою колесо ланцюгом.
— Тут лишати велосипед не можна, — почув він позаду голос, у якому бриніло сильне невдоволення.
Від несподіванки різко повернувшись, Птаха зустрівся поглядом з головним лікарем клініки. Його очі дивилися на Птаху критично і з докором. Він мовчки взяв велосипед на плече і поніс його в чагарники поміж живоплотом. На нього відразу полетіла ціла злива дощових крапель з кошлатого листя фатсії. Вода неприємно стікала з шиї на спину, але він навіть не цикнув язиком. Зазвичай запальна вдача Птахи зараз зраджувала його, і усі неприємності він сприймав як належне, не виказуючи ані найменшого роздратування.
Птаха вийшов із хащів, його взуття було закаляне багнюкою. Лікар виглядав дещо збентеженим через власну різкість. Товстою короткою рукою він злегка обняв за плечі Птаху й повів його до карети «швидкої». Дорогою стиха, але гарячково, ніби розповідаючи страшенну таємницю, сказав:
— Це був хлопчик! Я абсолютно точно бачив його геніталії!
В салоні «швидкої допомоги» пообіч дитячої колиски та кисневого балона сиділи лікар зі штучним оком та смаглявий, вдягнений у білосніжний халат пожежник. За спиною пожежника не було видно того, що лежало в колисці. Чувся лише тихий шиплячий звук кисню, що булькотів у резервуарі з водою, неначе таємне повідомлення з прихованого радіопередавача. Птаха невпевнено опустився на сидіння навпроти: на лавці лежали парусинові ноші. Намагаючись умоститися зручніше, він подивився через скляне вікно карети назовні і здригнувся: з вікон та балконів другого поверху на нього дивилися вагітні жінки. Вони тільки-но прокинулися, ледве встигли вмитися, і на їхніх обличчях сяяло вранішнє сонце. Жінки були вдягнені в різнокольорові синтетичні спальні кімоно: червоні, блакитні, світло-бірюзові. Стоячи на балконах у своєму довгому вбранні з широкими рукавами, вони нагадували зграю янголів, що невагомі літали над землею. В їхніх очах читалися різні емоції: тривога, сподівання, навіть радість. Птаха відвів погляд. Сирена «швидкої допомоги» заревіла, і карета зрушила з місця. Машину трясло, Птаха напружив усі свої м’язи, упершись ногами в підлогу, аби не зісковзнути з незручного сидіння. Клята сирена! До сьогоднішнього дня сирену він чув лише зовні. Вона наближалася, стаючи все гучнішою, але врешті-решт проїжджала повз і стихала вдалині. Та зараз сирена була в ньому самому, вона прилипла до нього, як хвороба, і вже нікуди не зникне. До Птахи повернувся молодий лікар зі штучним оком і сказав:
— Поки що все гаразд.
— Дякую.
Птаха відчув, що його напруженість починає поволі танути, як карамелька, під променями лікарського авторитету. Пасивність та покірливість, з якою Птаха його слухав, змели останні сумніви з обличчя лікаря. Зібравши увесь свій авторитет докупи, він сказав:
— Це дійсно унікальний випадок, в моїй практиці це теж уперше, — він ствердно кивнув самому собі. Вгадавши момент між похитуваннями автомобіля, лікар спритно пересів на місце біля Птахи. Здавалося, його анітрохи не бентежить незручна лавка з покладеними на неї ношами.
— Ви спеціаліст із мозку? — запитав Птаха.
— Ні-ні, я акушер, — виправив його лікар. Однак його настільки поважний авторитет вже не міг від цього постраждати. — В нашій клініці немає неврологів, але цей діагноз цілком очевидний: мозкова грижа, без сумніву. Звісно, ми б знали більше, якби взяли на аналіз спинномозкову рідину з пухлини, але під час такої маніпуляції є чимала небезпека ненароком зачепити голкою сам мозок. Тому ми й перевозимо вашу дитину до іншої лікарні без будь-якого хірургічного втручання. Повторюся: я акушер, але я радий, що мені поталанило зіткнутися з таким складним випадком у новонародженого. Мені б хотілося бути присутнім під час розтину. Ви ж погодитеся на розтин, чи не так? Я розумію: на цьому етапі говорити про розтин не дуже правильно, та все ж я мушу запевнити, що ваша згода може суттєво допомогти розвитку медицини. Можливо, розтин вашого немовляти допоможе в майбутньому врятувати іншого новонародженого з такою ж патологією. Пробачте мені мою відвертість, та для вашої дитини навіть краще було б скоріше померти. Вам з дружиною від цього теж було б легше. Деяким людям вистачає дивовижного оптимізму мати добрі надії стосовно дитини з цим діагнозом, та я все ж вважаю, що чим раніше вона помре, тим щасливішими врешті-решт будуть батьки. Не знаю, можливо, це через різницю поколінь. Я народився у тридцять п’ятому, а ви?