Не маючи наміру відповідати на інші запитання Птахи, лікар підняв свої позбавлені емоцій очі — здорове та скляне — вгору, і пішов геть. Як прачка, притискаючи до себе збоку спорожнілу дитячу колиску, Птаха пішов слідом. У коридорі, що вів з корпусу стаціонару в головне приміщення, до них приєдналися два пожежники, відповідальні за кисневе забезпечення та керування автомобілем «швидкої допомоги», які до цього часу курили. І вся ця команда на чолі з однооким лікарем рушила в головний корпус.
Схоже, пожежники відразу відчули, що та товариськість та гарний настрій, які лікар випромінював у кареті «швидкої допомоги», зовсім зникли. Вранці, коли вони мчали під помпезні звуки сирени через переповнений центр міста, не звертаючи уваги на світлофори, створені для законослухняних людей, неначе чистим полем на позашляховику, їхня стоїчна уніформа сповнилася для них якоїсь особливої величі. Але тепер і це кудись зникло. Дивлячись іззаду на їхні потилиці, з яких вже поволі починало випадати волосся, Птаха помітив, що вони схожі на однояйцевих близнюків: обидва вже немолоді, обоє середні на зріст та повноту і однаково лисіють.
— Якщо ти починаєш робочий день з кисневих балонів, це вже до вечора! — емоційно вигукнув один з них.
— Еге ж, ти завжди це повторюєш! — відповів другий.
Одноокий лікар не звернув уваги на цей короткий діалог.
Птаху він теж вразив не надто, але він принаймні зрозумів, що ці двоє намагаються підняти один одному настрій. Він повернувся до одного з них та з розумінням кивнув головою. Той відразу напружився, ніби його про щось запитали:
— Що? — буркнув він, змушуючи Птаху вигадувати, що сказати далі.
Птаха розгубився, але знайшовся, чим поцікавитись:
— Я хотів запитати про вашу машину. Ви можете вмикати сирену та ігнорувати світлофори, навіть повертаючись назад?
— Повертаючись назад? — перепитали обидва пожежники в унісон, наче співочий дует пожежної служби, після чого одночасно замовкли. Їхні обличчя вкрилися рум’янцем, як у п’яних, вони переглянулися і разом пирхнули, від чого їхні ніздрі так само синхронно роздулися.
Птаха розсердився спершу через безглуздість свого питання, а потім — через реакцію пожежників. І ця легка злість була зв’язана тоненьким шлангом з баком великої темної люті, що ховалася глибоко в ньому. Ця лють, яку він не міг випустити на волю, накопичувалася в ньому від самого світанку, невблаганно нарощуючи тиск. Але пожежники, здавалося, відразу розкаялися в тому, що так необачно висміяли нещасного молодого батька, і знічено затихли. Це перекрило клапан його гніву. У свою чергу, Птаха почав корити самого себе. Врешті-решт, чи не сам він спровокував усю цю ситуацію своїм химерним запитанням? І чи не з’явилося це питання на світ із його власного мозку, вимоченого в маринаді горя та недосипання? Птаха подивився у колиску, яку притискав до себе. Зараз вона скидалася на даремно викопану яму. На дні колиски лежало тільки складене у декілька разів вовняне покривало та рулон вати. На них досі яскраво червоніли плями ще не висохлої крові, але вже більше не викликали у пам’яті Птахи того моторошного видовища — його дитини із перев’язаною бинтами головою та гумовими трубками у ніздрях, через які немовля потроху ковтало кисень з балонів. Він не міг навіть точно пригадати, як гротескно виглядала голова дитини, її червона шкіра і жирова оболонка, яку та вкривала. Зараз його власна дитина швидко від нього віддалялася. Птаха відчув одночасно ганебне полегшення і глибинний страх. Скоро я забуду про цю дитину, — подумалось Птасі. — Провівши десяток місяців у зародковому стані, вона з’явилася з нескінченного мороку й, усього на декілька годин скуштувавши стражденного життя, знову піде в темряву. Можливо, я забуду про неї просто зараз і згадаю, лише коли настане мій власний смертний час. І якщо мої передсмертні муки та страх захлеснуть мене ще більше, я знатиму, що хоч трохи виконав свій батьківський обов’язок.
Птаха зі своїми супутниками вийшли до центрального входу в головному крилі, і пожежники хутко побігли до автостоянки. Щодня бігати, затамувавши подих, завжди бути готовими до екстреної ситуації — це для них було буденністю, і вже не просто роботою, а стилем життя. Вони швидко, ніби за ноги їх хапав голодний біс, розмахуючи руками, перетнули асфальтобетонний майданчик. Тим часом одноокий лікар зателефонував з громадського телефону своєму начальнику. Ситуацію він описав кількома словами: немає майже жодної нової інформації, про яку можна було б повідомити. Потім слухавку взяла теща Птахи. Лікар повернувся до нього: