— Це мати вашої дружини. Вона запитує про дитину. Відповісте?
Ні, ні, НІ! — хотілося прокричати Птасі. Через численні телефонні розмови з тещею напередодні звук її голосу в телефонній слухавці, схожий на голос дружини, але ще більш дитячий, став для Птахи нав’язливою ідеєю — цей комариний писк, що не давав йому спокою! Він поставив дитячу колиску на бетонну підлогу і з похмурим обличчям підійшов до телефону.
— Завтра після обіду я прийду сюди знову, мені повинні повідомити висновок спеціаліста з нейрохірургії.
— Навіщо? Що нового вони можуть сказати? — спитала теща голосом, якого Птаха боявся найбільше — в ньому звучав прямий докір.
— Що б вони не сказали, дитина досі жива, — відповів Птаха і з передчуттям відрази став чекати, що вона скаже далі. Але теща мовчала. З того боку Птаха почув ледь помітне судомне зітхання. — Я зараз приїду, і ми зможемо поговорити.
Сказавши це, Птаха збирався покласти слухавку, але теща його випередила.
— Ні-ні! Будь ласка, не повертайся сюди поки що… — проговорила вона і закашлялась. — Моїй дочці сказали, що ти повіз дитину в кардіологічну лікарню. Якщо ти зараз повернешся, вона напевно щось запідозрить. Буде набагато краще, якщо ти прийдеш через декілька днів, коли їй вже трохи полегшає, і скажеш, що дитини не стало через проблеми з серцем. А поки що зв’язуватимемося по телефону.
Птаха все зрозумів. Він хотів повідомити, що збирається піти до тестя та розповісти всю ситуацію йому, але на тому боці поклали трубку, і зв’язок з ляскотом перервався. Отже, його голос також терпіли, ледве стримуючи відразу. Птаха поклав слухавку на місце і підняв з підлоги колиску. Машина «швидкої» виїхала зі стоянки і чекала на нього. Птаха підійшов до прочинених дверей, поклав дитячу колиску на парусинові ноші і сказав одноокому лікарю та двом пожежникам, які вже сиділи всередині:
— Дякую за все. Далі я сам.
— Самі поїдете додому?
— Так.
Насправді, Птаха хотів сказати «сам поїду звідси». Він мав повідомити тестя про деталі пологів, але після цього в нього залишалося ще чимало вільного часу. Крім того, порівняно з поверненням до жінки та її матері, відвідання тестя було для Птахи чимось на зразок самодопомоги.
Лікар зачинив двері зсередини, і машина з вимкненою сиреною поволі рушила, виконуючи всі правила та не перевищуючи швидкості. Вона нагадувала безпорадного монстра, у якого відібрали силу та голос. Крізь скло, у яке годину тому зі сльозами на очах Птаха дивився на пішоходів, він побачив лікаря та пожежника, які, балансуючи в хиткому салоні, схилилися до водія. Очевидно, вони збиралися зараз попліткувати про Птаху і його дитину, та його це анітрохи не бентежило. Після розмови з тещею він отримав своєрідний відгул — час, яким він міг розпорядитися так, як йому заманеться. Ця думка нагнала свіжої крові у його голову. Вслід за каретою «швидкої» Птаха пішов через велику, мов футбольне поле, площу перед лікарнею. Посередині площі він зупинився і подивився назад на клініку, де щойно він був вимушений покинути свою першу дитину, яка стоїть однією ногою в могилі. Величезна будівля помпезною фортецею здіймалась над ним. Десь там, у закутку цієї громадини, що виблискувала в променях літнього сонця, лежало його немовля, і з його маленького рота виривався ледь чутний крик. Та його маленьке тільце було для неї дрібнішим за піщинку. Завтра я повернуся сюди знову, та хто знає, чи не заблукаю я в лабіринтах цієї сучасної фортеці, чи зможу знову знайти свою вже мертву чи ще живу дитину, — подумав Птаха. Ця думка ще на крок віддалила чоловіка від нещастя, яке його спіткало. Птаха розвернувся, широкими кроками подолав решту відстані і вийшов через головні ворота на вулицю. Був бадьорий передобідній час. Легенький вітерець навіяв Птасі давні спогади про те, як він був ще учнем молодших класів, і по його вухах та щоках, що розчервонілися від недосипання, розбіглися приємні мурашки задоволення. Чим далі відчуття шкіри та нервові клітини тікали з-під контролю гнітючого розуму, тим дужче Птаха відчував розкіш моменту, тим сильнішим було його відчуття свободи, яке нарешті виринуло на поверхню свідомості.
Перед зустріччю з тестем треба було б умитися та поголитись! — подумав Птаха і повертів головою у пошуку першої-ліпшої перукарні. Побачивши неподалік потрібну вивіску, він попрямував туди. Середнього віку перукар зустрів його як нічим не примітного відвідувача і провів до крісла. Не схоже було, що він розгледів у обличчі Птахи бодай якусь печать нещастя. Перевтілившись у ту людину, якою його бачив перукар, Птасі вдалося внутрішньо звільнитися від душевного болю та неспокою. Він заплющив очі і відчув, як гарячий вологий рушник з відчутним запахом дезінфекційного засобу зігрів йому щоки та підборіддя. Дитиною Птаха якось бачив комічну сценку, у якій хлопчик — помічник перукаря — приніс настільки гарячий рушник, що не міг його не тільки охолодити в руках, а й навіть тримати, і просто кинув на обличчя клієнта. Відтоді щоразу, як його обличчя вкривали гарячим рушником, він не міг не посміхнутися. От і зараз він відчув, що його лице розпливається у посмішці. Та це вже було занадто. Він легенько здригнувся і, відганяючи напад веселощів, знову почав думати про своє нещастя, свою хвору дитину: усмішка в такий час засвідчувала його особисту провину.