Було п’ять хвилин пополудні, коли він вийшов із машини перед парадними воротами університету. Студенти юрмою спішили на обідню перерву. Увійшовши до внутрішнього двору, він зупинив одного високого на зріст студента і запитав, як знайти кабінет англійської кафедри. Несподівано для Птахи хлопець широко усміхнувся:
— Сенсей! Як же давно я вас не бачив! — натхненно проспівав хлопець, радісно дивлячись на приголомшеного Птаху. — Я був вашим учнем на підготовчих курсах, ви мені дуже допомогли! По правді кажучи, мене сюди все одно не хотіли брати, та я вмовив свого батька зробити… благодійний внесок — потрапив сюди, так би мовити, чорним ходом.
— Так ти тепер тут студентом! — сказав Птаха, оговтавшись від несподіванки. Він пригадав цього студента. Його круглі очі та ніс картоплиною нагадували зображення селян на ілюстраціях до казок братів Ґрімм, однак не робили обличчя потворним. — Отже, підготовчі курси тобі не надто знадобилися.
— Та ну що ви, сенсей, навчання марним не буває! Навіть якщо ти нічогісінько не можеш пригадати, навчання є навчання.
Птаха суворо подивився на студента, підозрюючи, що з нього насміхаються, але той усім своїм масивним тілом виражав виняткову доброзичливість. Птаха добре пам’ятав, що цей хлопець навіть у їхній чималенькій групі зі ста осіб виділявся своєю тупістю. Тільки цим можна було пояснити, чому він так просто та сміливо заявляв своєму колишньому викладачеві, що пробився у далеко не найпрестижніший приватний університет через чорний хід, та ще й дякував Птасі за навчання на курсах, яке було для нього лиш даремно згаяним часом. Решта дев’яносто дев’ять студентів намагалися б уникати зустрічей із учителем з курсів.
— Приємно це чути: навчання у нас не з дешевих.
— Ні-ні, сенсей, воно дійсно того вартувало! То ви тепер викладатимете тут?
Птаха заперечливо похитав головою.
— Он як… — Хлопець на мить замовк, після чого без особливого такту продовжив: — Давайте я проведу вас просто до кабінету. Прошу сюди. Але чесно, навчання на ваших курсах пішло мені на користь. Воно залишилося десь у моїй голові, і колись точно стане в пригоді, — це лише питання часу. А я почекаю. Врешті-решт, хіба не це головне в навчанні, сенсей?
Цей непохитний оптиміст, що колись був його учнем, а зараз розмірковував над принципами просвітництва, вів його алеєю, густо обсадженою з обох боків деревами. Нарешті вони підійшли до центрального входу у велику будівлю з червоно-брунатної цегли.
— Кабінет англійської кафедри на третьому поверсі в кінці коридору, сенсей. Я радий, що вступив хоча б до цього університету. Тепер я знаю тут усі приміщення, як свої п’ять пальців, — з гордістю в голосі сказав студент і злегка посміхнувся. Ця самоіронічна посмішка була настільки зрілою, що Птаха не вірив своїм очам. — Я говорю занадто примітивно, так?
— Ні-ні, далеко не примітивно, — відповів Птаха.
— Дуже приємно це чути від вас, сенсей! Ну, що ж… Бережіть себе! Ви виглядаєте трохи блідим.
Піднімаючись сходами на третій поверх, Птаха думав про студента, з яким щойно попрощався. У цього юнака життя складеться в мільйон разів успішніше, ніж у мене. Принаймні його діти не вмиратимуть від мозкової грижі. Але який дивовижний мораліст, виявляється, навчався в моїй групі!
Птаха зазирнув до кабінету через злегка прочинені двері, і знайшов очима свого тестя. Той розслаблено сидів у дубовому кріслі-гойдалці на невеличкому балконі, вихід на який був у протилежному кутку кабінету, і дивився у напіввідчинене слухове вікно. Кафедра була набагато більшою та світлішою за кабінети в університеті, який закінчив Птаха, і була схожою скоріше на конференц-зал. Його тесть любив жартувати над собою, кажучи, що після того, як він перейшов на роботу до приватного університету після виходу на пенсію з престижного державного вузу, з ним обходяться набагато краще. Тепер Птаха розумів, що в цьому жарті було чимало істини. Якби сонце гріло сильніше, крісло довелося б відтягти назад у тінь або прикрити навісом увесь балкон. З цього боку кімнати стояло троє молодих викладачів-асистентів і пили каву — напевно, щойно повернулися з обіду. Їхні обличчя пашіли здоров’ям та енергією і злегка блищали. Всі троє Птасі були знайомими — на рік старші, талановиті випускники його університету. Якби не інцидент із кількатижневим запоєм, його б не відрахували з аспірантури, і зараз він, можливо, будував би таку саму успішну кар’єру, як його старші колеги.