Коли висипка на шкірі Дзіна перетворилася на маленькі темні цяточки і він міг рухатися, як і раніше, Ісана та Інаго прибрали і спалили все сміття з барака, яке могло свідчити про сліди їхнього тут перебування. Під вечір, коли роботу було завершено, вони втрьох залишили табір і пішли крізь чагарник звіриною стежкою у бік західного узбережжя. Дорогою Ісана показував Дзінові дерева мірики. Тим самим він хотів висловити свою вдячність душам мірики, які, поза всяким сумнівом, допомогли Дзіну одужати. Стиглі темно-багряні плоди мірики були аж на самих верхівках, а на нижніх гілках висіли тільки червоні, ще не стиглі плоди. Ісана виліз на дерево і зірвав декілька тонких гілочок із плодами, однак на Дзіна, який погано бачив, гілочки не справили особливого враження. Уся його увага була поглинута незчисленними голосами птахів, хоча й побачити самих птахів серед гілля було досить важко. Коли вони вийшли до велетенської дзелькви, що стояла на фоні темно-сірого грізного неба і такого самого кольору моря, раптом спустилася темрява. Численні зграї сірих шпаків, які ще декілька днів тому було чутно звідусіль, кудись зникли. Розглядаючи обидва стволи дзелькви і порівнюючи їхній колір та кору, Ісана та Інаго мовчали. Мільйони листків наче завмерли і не видавали ані звуку. І лише знизу доносився гуркіт хвиль, що набігали на скелі.
Тримаючи Дзіна за руки, Ісана та Інаго обходили дерева, як раптом побачили таке, через що вони обидва навіть втратили дар мови і, розвернувшись на місці, пішли у зворотному напрямку. Вони намагалися йти не надто швидко, щоб Дзін міг за ними устигати, і спинами відчували жах, який йшов від дзелькви.
— Але чому?.. Чому його поховали так? Його ж одразу знайдуть. Із землі стирчить його долоня, яку обліпили мухи. Так, що вона здається золотою рукою…
Вітер з моря холодив шкіру Інаго, а всередині неї все клекотіло від жаху, і як би Ісана не хотів подолати його, він не міг підшукати необхідні слова. Він зрозумів, що вони були щойно біля Китового дерева. Схоже, Такакі вирішив, що дзельква — це і є Китове дерево, тому й поховав Приплюснутого під ним. Ісана не розумів, навіщо, однак принаймні він знав, що ця думка прийшла Такакі в голову, коли вони обидва стояли і довго дивилися на дзелькву. Але чи зможе це втішити Інаго? Чи зможе вона зрозуміти це, якщо у її свідомості немає такого поняття, як Китове дерево?
Коли вони повернулися до Токіо і йшли вже дорогою на схилі, що вела з міста у болотисту долину, Ісана та Інаго водночас побачили щось несподіване.
— Схов Вільних Мореплавців горить! — скрикнула Інаго з такою силою, що стомлений дорогою Дзін аж перелякався.
Перед їхніми очима, які звикли до просторів над мисом, відкривалося вкрите хмарами низьке небо, до якого, здавалося, можна було дотягнутися рукою, а в небо з руїн кіностудії здіймався товстий стовп густого диму. Навколо червоного вогнища стелилася густа бордова піна. Вкрита заростями трави долина дедалі більше вкривалася димом. Спочатку Ісана та Інаго подумали, що, може, це палає лише крайній павільйон? Можливо, його зруйнували бульдозерами, великі деталі відвезли на склад утилю, а все інше згребли докупи і підпалили? По обидва боки від вогнища симетрично стояли два бульдозери, які наче свідчили про те, що саме замислили люди, відповідальні за роботи. У проміжки, коли вітер відхиляв вогонь, позаду виднілася стіна незайманого павільйону.
— Команду Вільних Мореплавців, певно, арештували, а схов зруйнували, — сказала Інаго.
— А навіщо тоді одразу знищувати місце злочину? — сказав Ісана.
Тривога, яка охопила Ісана та Інаго, передалася і Дзіну, якого вони тримали за руки. Глянувши на нього, Ісана згадалася фотографія єврейського хлопчика, який із піднятими руками йшов у бік гетто. Коли вони підійшли до сховища, то тут на них чекала інша несподіванка, від якої їм одразу стало не по собі. Коли Ісана почав було відчиняти двері, виявилося, що їх замкнуто зсередини. Однак вони заспокоїлися, коли двері їм відчинили не поліцейські, а Такакі, Тамакіті та Червоновидий. Ісана та Інаго були настільки стомлені та вражені побаченим, що, зайшовши в будинок, навіть нічого не сказали. Тамакіті стояв біля поруччя, спираючись на бильця, і голова його була десь дуже високо. Червоновидий, який зняв ланцюжок, що на нього були замкнені двері сховища, стояв босими ногами на бетонній підлозі. Такакі дивився кудись убік. Складалося враження, що всі троє вийшли не зустрічати їх, а скоріше, щоб показати, що позиції зайняті, і вони готові стояти до останнього.