Птаха формально постукав у відчинені двері, увійшов до кабінету, привітався з молодими викладачами і попрямував до крісла. Його тесть, продовжуючи тілом балансувати у гойдалці, повернув голову йому назустріч. Троє старших колег з однаковою посмішкою провели його поглядом. Гість здався їм рідкісною та незвичною істотою, але в той же час він був сторонньою людиною, тому не породжував великого зацікавлення: дивак, що декілька тижнів безпробудно пиячив і врешті-решт втратив місце у аспірантурі — от і все!
Коли Птаха підійшов ближче, тесть, не встаючи з місця, розвернувся обличчям до нього. Ніжки крісла обертаючись неприємно скреготнули об підлогу.
— Сенсей! — звернувся до тестя Птаха, як звик ще до одруження з його дочкою.
— Дитина вже народилась? — запитав тесть, вказавши йому на обертовий стілець з довгими бильцями.
— Так, дитина народилась, але… — Птаха почув, що зі страху в нього сів голос, і слова застрягли в горлі. Він зібрав усі свої зусилля і видихнув: — У дитини мозкова грижа, лікарі кажуть, що вона не сьогодні-завтра помре, з матір’ю все гаразд.
Спинка крісла вперлася в стіну, і, трохи повернувшись, тесть скоса дивився на Птаху. Широке та благородне, облямоване сивим волоссям левоподібне обличчя просто на очах густо почервоніло. Птаха відчув, що й до його лиця підступає кров. Він знову усвідомив, яким самотнім та безпомічним був від самого ранку.
— Мозкова грижа… Ти бачив дитину? — У здавленому та захриплому голосі тестя Птаха помітив нотки голосу його дружини, і в його серці защеміло від прихильності.
— Бачив. Її голова перев’язана, як у Аполлінера.
— Перев’язана… Як у Аполлінера… — Професор повторював слова, ніби пережовуючи щойно почутий жарт. — У наш час вже важко сказати, що краще: народжуватися чи ні, — сказав він, звертаючись скоріше не до Птахи, а до трьох асистентів.
Птаха почув, як вони стримано, але доволі голосно засміялися, повернувся і подивився на них. Вони дивилися на нього у відповідь. З облич колег було зрозуміло: вони анітрохи не здивовані, що з Птахою таке сталося, — в їхніх очах він лише підтвердив свою дивакуватість. Розлючений, він опустив очі на свої брудні черевики.
— Коли бодай щось закінчиться, я вам зателефоную.
Професор нічого не відповів, ледь помітно коливаючись у кріслі. Птасі спало на думку, що йому, певно, мало хоча б трохи набриднути це щоденне качання. Він теж мовчав. Птасі здавалося, що він вже сказав усе, що треба було. Чи вийде так само легко розповісти все дружині? Ні, це точно не вдасться! Будуть сльози, сотні запитань, тисячі слів та повне безсилля. Будуть палаючі обличчя, болітиме горло від нескінченного голосіння, і врешті-решт, нервовий зрив міцно скує подружжя Птахи своїми важкими ланцюгами.
— Треба ще дещо підписати в лікарні, тож я, мабуть, піду, — нарешті сказав Птаха.
— Дякую, що прийшов, — відповів професор, не збираючись вставати з крісла.
Радий, що його більше не тримають, Птаха підвівся.
— Там на столі стоїть пляшка віскі. Візьми її з собою, — сказав тесть.
Птаха напружено завмер. Кинувши погляд на молодих викладачів, він зрозумів, що вони так само напружено чекають, що буде далі. Хоч вони й були старшими за нього, та Птаха був упевнений, що вони добре знали про його колишню проблему з алкоголем. Птаха завагався. Йому раптом пригадався один абзац із книги, яку він читав зі студентами на курсах. У ньому молодий розлючений американець кричав: «Are you kidding me[2]?! Ти хочеш бійки?»
Натомість Птаха повернувся до професорського столу, відчинив дверцята, знайшов там пляшку «Джонні Вокера», і вхопив її обома руками. Птаха почервонів, здавалося, аж до очних яблук, але разом з тим раптом відчув якусь збочену радість. Це було випробування, але вони не побачать, як він здається!
— Дякую.
Напруження серед викладачів-асистентів, які дивилися на цю сцену, спало. Професор поволі повернув крісло на первісну позицію. Його серйозне обличчя й досі було яскраво-червоним. Птаха на прощання коротко кивнув трійці молодих викладачів і вийшов з кабінету.
Обережно, ніби ручну гранату, тримаючи в руках пляшку «Джонні Вокера», Птаха збіг сходами на вимощений бруківкою внутрішній двір. У нього є цілий день до вечора, який він може провести сам на сам із собою так, як йому захочеться. Стискаючи в обох долонях пляшку віскі, Птаха відчув, як у ньому піднімається небезпечне передчуття скорої пиятики. Завтра-післязавтра, а може, через тиждень, коли дружина дізнається про трагедію, що спіткала нас із нашою першою дитиною, ми разом потрапимо до міцно замкнутої темниці психоневрозу. Тож сьогодні я маю повне право провести час із цією пляшкою «Джонні Вокера», — подумав Птаха, намагаючись переконати голос розуму. Голос покірно стих. Чудово! Отже, вип’ємо! — подумав Птаха, але на годиннику було ще тільки о пів на першу. Він вирішив спершу повернутися додому, у свій кабінет, і вже там відкупорити пляшку, хоча й усвідомлював, що це чи не найгірше, що могло прийти йому в голову. Якщо він повернеться додому, на нього зразу всі нападуть із запитаннями: літня домовласниця, друзі якщо не особисто, то по телефону почнуть допитуватися, як пройшли пологи. Він буде змушений розповідати про все знову і знову, від початку і до кінця, а новеньке біле дитяче ліжечко у спальні терзатиме його серце, мов голодна акула. Птаха потрусив головою, намагаючись вгамувати розбурхану уяву. Може, зняти номер в дешевому готелі, де ніхто його не знає? Але від думки про те, щоб йому п’яному замкнутися у маленькій кімнаті, Птасі стало моторошно. Він із заздрістю подивився на вдягненого у червоний фрак європейця, зображеного на етикетці, який радісним широким кроком кудись прямував. Куди ж він може так поспішати? Несподівано Птаха згадав про свою колишню подругу. Байдуже, літо чи зима за вікном, вона цілий день лежала у своїй спальній кімнаті, огорнута тютюновим димом, в думках про щось страшенно загадкове, і виходила з дому лише після заходу сонця.