— Гаразд, з чого ви пропонуєте почати?
— Мені здається, що поліція ще не готова вийти на Команду Вільних Мореплавців, тому в нас ще є час підготуватися. Завтра я зустрінуся із дружиною. Якщо ми дістанемо корабель, то все інше зробити буде легше. Навіть якщо нічого не вийде, це все одно краще, аніж розбігтися по країні і пасивно чогось чекати.
— Я також за третій шлях, — рішуче сказав Червоновидий. — Такакі, треба спробувати. Давай я хутко з’їжджу в Ідзу і спробую навести там лад…
— Ти говориш про могилу Приплюснутого? — сказала Інаго. — Думаю, що поліція його ось-ось знайде.
— Я вже послав туди хлопців. На трьох мотоциклах, — сказав Тамакіті.
Такакі та Червоновидий напружено подивилися на нього. Тамакіті не міг приховати своєї радості. Ісана, як і всіх інших, охопило погане передчуття.
— Капітан Команди Вільних Мореплавців і їхнього корабля — Такакі! І керувати має він, — сказала Інаго, звертаючись із докором до всіх, але особливо — до Тамакіті.
— Безперечно, якщо ми справді станемо реальною Командою Вільних Мореплавців.
— Так, тільки б уникнути прокляття Китового дерева, — сказав Такакі із полегшенням, але на його обличчі, обтягнутому схожою на пергамент шкірою, залишалася печать тривоги.
Особливо гостро відчувається надмірність літньої задухи, коли заходиш у приміщення, де працює кондиціонер. Приготувавшись до стогонів, що лунали із сусідньої палати, Ісана спрямував погляд за вікно, звідки було видно велетенські дзелькви, що росли вдалині і виглядали нібито ручними та пригладженими. Такакі знав, про що говорив, коли розказував, що в місті залишилося ще чимало дзелькв. Душі цих дерев зверталися до Ісана і запитували його, чому він залишається таким холодним, слухаючи стогони старого, що вмирає від раку, хоча ці стогони, не виключено, адресовані саме йому? Ісана відповідав їм: Я вже не можу зробити нічого істотного заради Лиходія. Зараз я прийшов сюди заради тих, кому я можу ще якось допомогти. Намагаючись не чути стогонів Лиходія, Ісана терпляче чекав Наобі, сидячи у кімнаті, яка також колись була лікарняною палатою, однак переобладнаною під робочий кабінет. Замість ліжка там стояв стіл, а біля нього коротка софа, на якій сидів зараз Ісана. Нарешті широкими кроками у кабінет увійшла Наобі. На ній була повсякденна блуза та зелений кардиган, а також довга, майже до щиколоток, шерстяна спідниця. Досить незвичне убрання о такій порі року, однак для людини, яка проводить майже весь час у приміщені, де працює кондиціонер, це, певно, цілком нормально. Вона простувала, високо піднявши голову, і лише сівши за стіл, відповіла на привітання Ісана. Триматися таким чином вона навчилася у однієї викладачки, коли навчалася в американському коледжі. На її дитячому обличчі, хоча Наобі була вже жінкою середніх років, був такий самий вираз, як і в її студентські роки. Воно виражало бажання захистити себе. Вічно нерішуча і знервована, молода дівчина була прекрасною мішенню для нападів особистого секретаря Лиходія, який приїздив за кордон навідати свою дочку. Зараз Наобі поводилася, як і до одруження з Ісана і подальшою історією з Дзіном…
— Тепер весь час доводиться стежити за зачіскою та користуватися косметикою, однак, що поробиш, — виборча кампанія… — сказала вона, вловивши погляд Ісана. — А ти, я бачу, також якось погладшав від останнього разу. За тобою хтось доглядає?
— Сам став трохи стежити за собою. Останнім часом почав більше спілкуватися з іншими людьми. За Дзіном також тепер є кому доглянути, — відповів, дещо зніяковівши, Ісана. — А що, Лиходій завжди так стогне?
— Він забороняє, щоб йому давали знеболюючі уколи. Відмовляється навідріз, — сказала із сумом Наобі. — Пацієнти із цієї палати жалілися на його стогони, от і довелося зайняти ще й це приміщення. Зробила собі тут робочий кабінет, щоб даремно не стояв. Для передвиборчої кампанії підходить. Але не дивно, що люди жалілися. А серед лікарів, особливо молодих, зустрічаються справжні циніки. Говорять, наприклад, що стогони батька менше всього виснажують його тіло, і в нього вже виникла звичка стогнати, це вже стало наче як дихання для нього… Однак його не зіб’єш. Боїться морфію, каже, що він може подіяти надто сильно. Таке враження, що батько нізащо не хоче розлучатися зі своїми муками… Не розумію, чому. Смерть може настати ось-ось…
Наобі замовкла, і кімнату наповнили стогони, які і справді здавалися звичними. Ісана занурився у мовчання і звернувся до душ дерев і китів: Лиходій відмовляється від ліків, які б полегшили його біль, і безперервно стогне. Скільки б він не страждав, смерть все одно скоро прийде. Можливо, тому він і відмовляється від знеболюючих ліків. У його стогонах…