— Я вже звикла, але розумію, що розмовляти у супроводі цих звуків досить важко, — сказала Наобі. — В тебе, певно, якась справа? Ти ж прийшов сюди не заради того, щоб провідати батька. Що в тебе?
— Так, дійсно, в мене до тебе досить термінова справа. А його стогнання у цьому випадку мені чути необхідно. Ми із Дзіном зачинилися у сховищі, і це — якийсь глухий кут в нашому житті. Ти сама знаєш, що все це було необхідно заради Дзіна, і ти пам’ятаєш, наскільки нам обом було важко. Я тоді зрозумів, що іншого виходу немає, окрім як усамітнитися, щоб якось повернути Дзіна до життя. На щастя, ми змогли зайняти атомне сховище. Я думаю, що, врешті-решт, це був правильний вибір. Дзін вижив, я знайшов можливість жити далі, і ти також змогла розпочати нове життя. Це було якоюсь основою, розумієш? Щось на кшталт священного паланкіна, що передається з покоління в покоління. Я навіть не сподівався, що все вийде так гарно. І в той день, коли Лиходій прийшов у місце, яке мало стати виходом з глухого кута, і сказав, що на цьому його подаяння закінчуються, він, напевно, так само застогнав, як і зараз…
— Дійсно, так і було. Тепер я також це добре розумію, — сказала Наобі. — А тепер ти вирішив покинути сховище і відлюдницьке життя та повернутися у суспільство?
— Ні, повертатися у суспільство я не хочу. Скоріше навпаки. Однак у мене з’явилося відчуття, що я можу розповісти людям про деякі речі, які я зрозумів за роки свого відлюдницького життя. Щоправда, кандидатуру свою я виставляти не збираюся.
— Сподіваюся, — відреагувала Наобі.
— Так от, я би хотів донести до інших свої думки, і робити це не в межах палати Лиходія… Справа в тому, що я познайомився з молодими людьми, які сповідують ті ж цінності, що і я. Це ті ж люди, яким ти допомогла пожити в Ідзу. Нещодавно в нас з’явився один задум. Взагалі-то, це вони придумали, але завдяки їхньому задуму я міг би втілювати в життя свої ідеї… Коротше кажучи, ми вирішили придбати корабель і вирушити у плавання. Власне, тому я й прийшов сюди. Сховище та земля мені дісталися від Лиходія, і я подумав, можливо, твоя компанія викупить їх у мене? На ці гроші ми з хлопцями могли б купити корабель і розпочати нове життя.
— В принципі, я можу поговорити з людьми з компанії батька, які задіяні у моїй передвиборчій кампанії. Щоправда, у зв’язку з виборами в хід пішли значні кошти, однак, думаю, якщо все прикинути, цю справу можна буде вирішити. Зателефонуй мені завтра, я скажу тобі результат перемовин із людьми з компанії. Скільки, кажеш, тобі потрібно грошей?
— Точно я не знаю, — відповів Ісана. — Можу лише сказати, що нам необхідний човен, який міг би вмістити команду з дванадцяти-тринадцяти чоловік.
— Збираєтесь у далеке плавання?
— Думаю, будемо ходити навколо Японії… Деталей я також не знаю, бо план плавання розробляють хлопці. Суть у тому, що ми з Дзіном хочемо пожити, так би мовити, у пересувному сховищі, але разом з іншими людьми.
— Думаю, що і корабель я також допоможу вам знайти. Батько свого часу був пов’язаний із риболовними компаніями.
Ісана підвівся.
— Він зовсім не припиняє кричати. Як його організм це витримує?
— Час від часу ми насильно вколюємо знеболююче, і він заспокоюється і може поспати та відновити сили. А прокинувшись, починає лаяти нас за те, що ми зробили.
— Наступного разу, коли він відновить сили, перекажи йому, що я приходив і чув його стогони.
— Дякую, перекажу… Останнього разу, коли ти приходив, то був схожий на дикого звіра, який шукає самку, щоб спаритися. А сьогодні ти більше схожий на рослину.
Наобі дістала з шухляди столу конверт із грішми і, ніяковіючи через те, що заговорила про спарювання, простягнула його Ісана. Він хотів було тут і попрощатися, але вона нагадала йому, що в коридорі стоїть поліцейський, і провела його до ліфта. Наостанок, дивлячись в очі Ісана, вона сказала:
— Коли я була вагітна, то пережила дуже важку хворобу. Я тоді думала, що виживе хтось один з нас: або він, або я. Вижила я.
— Врешті-решт, Дзін також вижив. І я також продовжую жити, так що все не так уже й погано, — сказав Ісана.
Весь змоклий, йдучи по вулиці в пошуках продовольчого магазину, Ісана потерпав від палючої спеки. У вухах лунали стогони Лиходія. Зайшовши до великого супермаркету, Ісана зупинився біля каси і, пригадавши повний перелік продуктів, які входять до непорушного запасу атомного сховища, звернувся до менеджера і зробив замовлення.