Спинивши свій внутрішній монолог, Птаха заплатив за обидві африканські мали в червоних палітурках, пройшов, опустивши погляд, між бронзовою скульптурою повнуватої оголеної жінки та деревцем у горщику і спустився сходами. Живіт скульптури блищав, як вологий собачий ніс від торкань численних хтивих рук. Студентом Птаха також нерідко мимохідь торкався її пальцями, але зараз він навіть не насмілювався прямо подивитися на скульптуру. В його пам’яті зринула картина: медсестри та лікар, що ретельно мив дезінфекційним розчином руки до ліктів, стоячи біля столу, на якому лежала його оголена дружина. Руки лікаря були густо вкриті волоссям.
Птаха поклав загорнуті в пакувальний папір карти у зовнішню кишеню піджака та, притримуючи пакунок рукою, проштовхнувся до виходу через переповнений людьми відділ преси на першому поверсі. Це були перші куплені ним мапи Африки, які він збирався використати за прямим призначенням. Чи настане той час, коли я нарешті зможу ступити на африканську землю та подивитися на африканське небо через густо затемнені окуляри? — з мимовільним зітханням подумав Птаха. Чи не втрачаю я зараз, саме в цю мить, свій єдиний шанс, коли б я міг туди податися? Чи не змушений я зараз проти власної волі попрощатися з першим і останнім у моїй молодості, чудовим, хвилюючим шансом? Втім, навіть коли це й так, вже нічого не вдієш.
Гнівно штовхнувши двері книжкового магазину, Птаха вийшов на вимощену бруківкою вулицю. Навколо панували сутінки раннього літа. Дорога здавалася вкритою імлою від забрудненого повітря та вечірнього присмерку. З-за широкого скла вітрини, на якій було виставлено в ряд книжкові новинки, різко вистрибнув електрик, який до цього зі згорбленою спиною замінював лампи денного світла. Від несподіванки Птаха, задивившись на своє відображення у вітрині, відскочив на крок назад. Він старішав зі стрімкістю бігуна на короткій дистанції. Нині йому двадцять сім років і чотири місяці. Називати на прізвисько Птаха його почали десь у п’ятнадцять. Зараз, відображаючись у темній вітрині, неначе потопельник, що плаває по поверхні чорнильно-чорного озера, він, худий та невисокий на зріст, ще більше скидався на пернатого. Всі його друзі почали гладшати, щойно закінчили університет та влаштувались на роботу. Ті, на кого це не подіяло, нагуляли тіла після одруження. І тільки Птаха, окрім дещо роздутого черевця, так і лишався худорлявим. Він завжди горбився при ходьбі, втягуючи голову в плечі, і коли зупинявся, постава залишалася такою ж. Такий вигляд має постарілий виснажений професійний спортсмен на пенсії. Він втягував голову в плечі, як пташка ховає своє тіло в складені крила, та й взагалі всіма манерами він нагадував пернатого. Його засмаглий та лискучий, без жодної зморшки, ніс був зігнутий, як дзьоб. Його очі випромінювали жорстке та тьмяне світло і майже не виражали емоцій, лише іноді, ніби від подиву, вирячались. Тонкі губи Птахи завжди були щільно стиснутими, а обличчя загостреним від вилиць до підборіддя. Волосся стирчало догори, неначе червоні язики полум’я. Вже в п’ятнадцять років зовнішність Птахи була такою, і в двадцять нічого не змінилося. Скільки ж іще він виглядатиме як птах? Чи був він з тих людей, які і в п’ятнадцять, і в шістдесят мають те саме обличчя, ту саму поставу і не мають надії бодай щось змінити? Коли так, то зараз у склі вітрини він бачив себе упродовж всього нинішнього і майбутнього життя. Він здригнувся від різкого й сильного до нудоти відчуття відрази та огиди. Птаха майже побачив себе в далекому майбутньому: старий, виснажений, з купою дітей…
Раптом з глибини темного озера вітрини з-за спини Птахи виринула жінка дуже особливої зовнішності і підійшла до Птахи. Вона була кремезною, широкоплечою і такою високою, що відображення її обличчя у склі плавало над обличчям Птахи. Він різко озирнувся, неначе побачив у відображенні позад себе чудовисько. Жінка зупинилася впритул до Птахи та пильно, з серйозним виразом, подивилася йому в обличчя. У відповідь Птаха напружено дивився на неї. За мить він побачив, як сильна рішучість і гостра потреба у її очах змилася водами болісної байдужості. Жінці на мить здалося, що їх може щось об’єднувати, якийсь спільний інтерес, хоч вона й не знала, який саме, але в ту ж мить відчула, що Птаха — не з тих, у кому вона б хотіла це спільне знайти. Птаха у цю ж мить побачив щось дуже незвичне у її зовнішності: занадто пухнасті кучері облямовували обличчя, живо нагадуючи ангела з картини «Благовіщення» Фра Анжделіко, а на верхній губі виднілося декілька пропущених бритвою волосків. Вони пробивалися через неймовірно товстий шар пудри й безпомічно тремтіли від її подиху.