Перед ворітьми університетського кампусу Птаха зупинився і став чекати на таксі. За вікном кафе навпроти через дорогу сидів разом із друзями його колишній студент. Він зразу помітив Птаху і почав йому привітно махати, виражаючи свою по-щенячому незграбну дружню прихильність. Друзі хлопця також злегка зацікавлено подивилися на Птаху. Цікаво, що він скаже їм про мене, якщо вони запитають? Наприклад, що він невдаха, якого розривають незрозумілі пристрасті та страх; який вилетів з аспірантури, пішовши в п’яний загул, і тепер працює на підготовчих курсах викладачем? Вони дивилися на нього й посміхалися, аж поки він нарешті сів у салон таксі. Зрушивши з місця, Птаха раптом усвідомив, що до нього вперше за довгий час хтось нарешті виявив прихильність. І хто! Цей нікудишній учень з мозком, не більшим за котячий, який так і не навчився відрізняти герундій від дієприкметника.
Птаха пояснив водієві, де приблизно знаходиться дім його подруги. Це була невелика земельна ділянка в районі на одному з численних пагорбів, з усіх боків оточена незліченними храмами та цвинтарями. Дорога до неї пролягала гігантським віадуком над широкою ущелиною. Жила вона сама у невеличкому будинку в кінці вулиці. Вперше вони зустрілися на університетській вечірці знайомств через місяць після його вступу до університету. Називаючи себе, вона запропонувала вгадати, звідки взялося таке ім’я — Хіміко, «дитя, що дивиться на вогонь». Птаха був єдиним, хто відповів правильно: воно було взяте з тексту «Записів крайових звичаїв провінції Хіґо». І скомандував імператор веслярам: Попереду сигнальний вогонь; гребіть прямо на нього! Відтоді Птаха та уродженка острова Кюсю Хіміко потоваришували.
На літературному факультеті разом із Птахою вчилося зовсім небагато дівчат, і всі, принаймні ті, з ким він був знайомий, після випуску перетворилися на химерних монстрів. Певний відсоток клітин їхнього організму перерозвинувся, і вони поступово ставали незграбними та млявими, а з облич не сходив засмучений вираз. Врешті-решт, вони фатально не підходили для звичайного повсякденного життя після закінчення університету: вони одружувалися і відразу розлучались, влаштовувалися на роботу і відразу її втрачали. А ті, котрі нічого не робили, а лише подорожували, дивним дивом потрапляли в жахливі, але безглузді автокатастрофи. Цікаво, у чому їхня проблема? Звичайні дівчата, які закінчували жіночі коледжі, після випуску були готові до нового життя, бадьоро в нього пірнали і ставали лідерами. А як же ті, хто випускався разом із Птахою? Хіміко відразу після університету вийшла заміж за аспіранта. Вони не розлучилися, але сталось дещо набагато страшніше: через рік подружнього життя він наклав на себе руки. Свекор подарував їй будинок, у якому вони жили з чоловіком, і досі щомісяця допомагав їй матеріально. Він сподівався, що невістка знову вийде заміж, але вона проводила свої дні в глибоких загадкових роздумах у півтемряві спальні, а ночі — за кермом спортивного автомобіля, сновигаючи сонним містом. Птаха чув, як про неї відкрито пліткують, мовляв, вона була сексуальною авантюристкою, вибитою зі свого нормального стилю життя, і саме це підштовхнуло її чоловіка до самогубства. Одного разу вони з Птахою переспали, але тоді вони обоє були такими п’яними, що потім важко було сказати, чи дійсно щось вийшло. Відтоді нічого подібного не повторювалося. Це було задовго до нещасного одруження Хіміко, і хоча нею керувало нестримне бажання, і вона з усіх сил гналася за задоволенням, все ж тоді вона була не більш як недосвідченою студенткою.