— Вони не зрадники, вони просто відступники, — сказав, занурений у свої роздуми Такакі. — Щось на кшталт матросів, що полишили корабель.
Такакі знову замовк, і замість нього заговорив Тамакіті:
— Ти кажеш, що Доктор їх вмовляє, однак він же не погрожує їм зброєю? А зброя від них далеко? — спитав він спокійним голосом.
— Склад зброї якраз і знаходиться біля їхніх койок, — відповів Червоновидий.
— В такому разі краще їх випустити. Нехай ідуть, а вслід я їм пошлю автоматну чергу.
— Ти вже геть схибнувся на вбивствах! — сказав Такакі. — Навіщо по них стріляти? Вони просто хочуть зійти з корабля. В нас тут не якась там секта. І правих чи неправих тут немає. Це не привід для вбивства. Різниця між тими, хто залишається на кораблі, і тими, хто його полишає, в тому, що одні плекають мрію про свій корабель, а в інших ці мрії розвіюються.
— Ну, тоді скажи мені, а навіщо ми вбили Приплюснутого? — скинувся Тамакіті, знімаючи свою маску холоднокровності.
— Смерть Приплюснутого на моїй совісті, — сказав Такакі. — А точніше, на моїй і його совісті. Заради своїх марень він втягнув нас у це лінчування і вимагав, щоб ми його стратили, і, врешті-решт, я пішов на це. А в результаті я сам почав чіткіше бачити свою мрію. Однак для чого вбивати тих, хто полишив мрію про Вільних Мореплавців? Ні до того, ні після я не хотів і не хочу нікого вбивати.
— І тих, хто вишикувався там, очікуючи сигналу атаки, ти також не хочеш вбивати?
— Якби можна було обійтися без вбивств, я би обійшовся. Однак вони прийшли, щоб зруйнувати нашу мрію, і тому тим, хто продовжує плекати свою мрію, не залишається іншого виходу, як чинити спротив.
— Гаразд, більше питань немає, — сказав Тамакіті.
— Безперечно, зброю вони з собою не візьмуть, але ж вони хочуть тікати просто зараз. Що, випускати? — спитав Червоновидий уже спокійнішим тоном.
— Якщо випустити їх зараз, то в темряві спецназ ненароком може відкрити по них вогонь, тож краще почекати, поки розвидниться.
— Я згоден із Такакі, — сказав Червоновидий.
— Історія із Приплюснутим дечого мене навчила, — сказав Такакі зосереджено.
— Чекайте, — сказав Ісана. — Перед тим як випустити їх, треба дати їм зрозуміти, що ви взяли у заручники мене та Дзіна. Якщо їх схоплять, нехай поліція дізнається про це на той випадок, якщо вони надумають атакувати нас.
— Невже ви думаєте, що вони скажуть поліції, що ви стали нашими заручниками, якщо самі в це навряд чи повірять? — сказав Червоновидий. — Вони добре знають, що ви стали членом Команди Вільних Мореплавців.
— Допоки Тамакіті не вистрелив нещодавно, вони також думали, що вони члени Команди, — сказав Такакі. — Ті, хто, почувши постріли, вирішили тікати, в першу чергу повірять в історію про заручників.
— До речі, я хотів сказати, що Дзінові страшенно не подобаються звуки пострілів, — вставив Ісана. — В нього надзвичайно тонкий слух.
— Он як? — сказав Такакі співчутливо. — Постріли його страшать? Розумію… Як же нам бути? Вивести його на вулицю…
— Інаго з Дзіном можуть зачинитися у підвалі, коли почнеться стрілянина. Так йому не буде чутно надто сильно.
— Гаразд, так і зробимо. Тамакіті, ти чув? Не забудь.
— Ну, що ж, спеціаліст зі слів Команди Вільних Мореплавців вже почав виконувати свої обов’язки, — сказав Ісана, відчуваючи вдячність Такакі за його співучасть. — Настав час написати листа дружині і повідомити її, що ми із Дзіном опинилися у заручниках. Якщо лист потрапить до поліції, вона не зможе проігнорувати цю інформацію.
— Втікачі могли б віднести листа, — сказав Тамакіті. — Тільки мені здається, що все це нічого не дасть.
— Ви ж будете одразу писати про умови видачі заручників, еге ж? Вкажіть, що ми вимагаємо надати нам корабель і машину, щоб дістатися до порту.
— Поки ми не вийдемо у відкрите море, заручники залишатимуться на борту. Напишіть також, що нехай не намагаються атакувати нас.