— Ой! — мимоволі вирвалося у Тамакіті.
Перед очима вартових виросла стіна блідо-голубого скляного волокна, яке було всіяне сріблястими кульками. Зі схилу за сховищем потужними струменями лилася вода. У суцільному потоці грали на сонці маленькі сріблясті рибки.
— Поганці… — сказав Тамакіті. Було видно, що раптова злива справила на нього враження. — Притягнули брандспойти. Атакувати стережуться, тому вирішили спробувати пожежну техніку.
Тамакіті притиснувся до стіни біля бійниці і глянув збоку вниз. Ісана також подивився вниз. Від сховища вздовж порослого травою схилу тягнулася стежка, яку протоптали (сто років тому!) вони із Дзіном. У невеличких калюжах стояла вода, у якій відображалося сонячне сяйво. По краях калюж виблискували мінеральні скалки, а всередині вода була прозоро-голубою. Калюжі притягували до себе погляд і серце Ісана. І хоча вони щойно з'явилися і незабаром зникнуть, усе-таки яке ж міцне та тривале все у світі, окрім людини, — пошепки сказав Ісана душам дерев і китів. — Тепер я знаходжуся поруч із людьми, однак, дивлячись на ці калюжі, я із тим самим відчуттям піднесення можу віддаватися своїм роздумам, так само, як і коли я віддавався спогляданням у підвалі. Більше того, мої відчуття стали гострішими та глибшими. Сам не знаю чому…
— А може, тут родовище срібної руди? — сказав Тамакіті, мружачись від яскравого сяйва. — В дитинстві я роздивлявся (він не сказав — читав) геологічний довідник, і потім мені весь час кортіло знайти якесь родовище. Я знав, що в місті мені нічого не вдасться знайти, але все блискуче страшенно привертало мою увагу. А коли я потрапляв у гори, то від захоплення мені аж у вухах дзвеніло. Дивлячись на це сяйво внизу, я пригадав про своє захоплення, і якесь дивне відчуття мене охопило: звичайно, це просто калюжі, та мені здається, що то блищить срібна руда. І от зараз, навіть якщо це виявиться просто калюжами, я не шкодуватиму, бо я знаю, що це справжні срібні скалки.
— Зараз?
— Зараз. Адже зараз я не можу спуститися і переконатися, що то просто калюжі, бо мене просто вб’ють.
Ісана подивився на срібні скалки Тамакіті, і йому захотілося, щоб сонце якомога довше не висушувало калюжі.
— Тамакіті, треба якось забезпечити захист тилу, — сказав Такакі, заходячи до кімнати з американською гвинтівкою на плечі. — Якщо радіо не розказує нічого нового, треба спробувати щось придумати. Що там кажуть?
Однак радист, скрутившись калачиком, сумирно спав біля своєї рації. Ноги в нього були такими ж червоними та довгими, як у звареної креветки, і нагадували джерело енергії, що підживлювало його невпинну діяльність. Це джерело і підтримувало його впродовж усієї ночі, поки він порався зі своєю рацією. Схоже, він і справді був корисним працівником на човновій станції.
— Якщо вже радист покинув свою рацію, то можна бути певним, що нічого нового по радіо не повідомляють, — сказав Такакі. — Ну то як, Тамакіті, що будемо робити?
— Є лише один спосіб. Щоправда, не знаю, чи вийде…
— Давай спробуємо, — одразу відреагував Такакі.
— Для вилазки нам необхідно буде дві гранати. Третю ми вкинемо, щоб зупинити натиск техніки, а останню я думав приберегти для фінального бою, щоб підбадьорити наш бойовий дух, — Тамакіті повернувся до Ісана. — Ви нам розказували про вибухову силу атомної бомби, пам’ятаєте? А можна ці розрахунки перенести на ручні гранати?
— Ти питаєш, чи збільшиться потужність вибуху, якщо підірвати одразу дві гранати? Так, думаю, вибухова сила збільшиться вдвічі.
— Добре. Спробую підірвати одразу дві гранати, — сказав Тамакіті. — Закину їх на схил позаду сховища. Принаймні спробую зробити так, щоб їх було видно звідси.