Птаха вийшов з машини перед в’їздом на вулицю, де стояв дім Хіміко, і нашвидкуруч перерахував гроші, які лишалися в гаманці. Завтра після занять він мав отримати аванс за поточний місяць, тож усе було гаразд. Птаха запхнув пляшку «Джонні Вокера» у кишеню піджака і, прикриваючи рукою її горлечко, що виглядало назовні, жваво попрямував до будинку Хіміко. Усі сусіди добре знали про її ексцентричне життя, тож марно було навіть сподіватися, що хтось з її гостей пройде повз вікна сусідніх будинків непоміченим.
Птаха підійшов до вхідних дверей і натиснув на ґудзик дзвінка. Ніхто не відчинив. Птаха декілька разів смикнув двері і покликав:
— Хіміко! Хіміко!
Втім, це була формальна процедура. Він обійшов будинок з іншого боку і побачив припаркований під вікном спальні притрушений тонким шаром пилюки вже далеко не новий червоний кабріолет марки MG. Здавалося, на ньому вже давно не їздили, але разом з тим його наявність свідчила про те, що Хіміко була вдома. Птаха надавив брудним черевиком на пом’ятий бампер, і автомобіль грузько захитався, як човен на воді. Птаха підняв обличчя до заштореного вікна спальної кімнати і ще раз покликав Хіміко на ім’я. По той бік вікна віконна ручка трохи розсунула фіранки, і через цю вузеньку щілину Птаха побачив одне око, що визирнуло на нього з кімнати. Він перестав хитати машину і посміхнувся сам до себе: перед цією дівчиною він завжди міг поводитися вільно й невимушено.
— Ой… Птаха!.. — почув він тихий голос, що прозвучав як кволе зітхання.
Птаха зрозумів, що знайшов ідеальне місце, щоб посеред робочого дня відкупорити пляшку віскі. З задоволенням відчувши, що записав ще один плюс до відновлення психологічного балансу, він поквапився до входу.
4
— Я тебе не розбудив? — спитав Птаха у Хіміко, яка відчинила перед ним двері.
— Розбудив? О цій порі? — дещо глузливо перепитала вона. Дівчина тримала руку козирком, прикриваючи обличчя від яскравого полуденного сонця. Сонячне проміння падало на її злегка зігнуту шию та міцні молоді плечі, що виглядали з-під товстої бавовняної домашньої сорочки фіалкового кольору. Дід Хіміко був рибалкою з острова Кюсю. Він одружився з дівчиною з Владивостока, котру, викравши, привіз до Японії. Звідси й була її молочно-біла шкіра, під якою проглядали тонесенькі кровоносні капіляри. У манерах Хіміко можна було помітити розгубленість чужоземця, що потрапив до незнайомої йому країни. Намагаючись захиститись від яскравого сонячного проміння, Хіміко по-курячому метушливо сховалася за напіввідчиненими дверима. Вона була у тому віці, коли тендітна молодість і краса вже втрачені, але нова пора справжньої зрілої жіночності ще не настала. Схоже, Хіміко була з тих жінок, які перебувають у цьому невизначеному стані дуже довго. Птаха швидко увійшов до тісного передпокою і щільно затулив за собою двері, захищаючи подругу від світла погожого дня. Очі Птахи ще не звикли до темряви передпокою, і в цьому тісному просторі він відчув себе замкненим у тісній клітці, до якої не пробивався жоден сонячний промінь. Роззуваючись, він часто кліпав, намагаючись звикнути до скупого освітлення. Хіміко стояла в тіні і мовчки на нього дивилась.
— Я не люблю будити людей, коли вони сплять, — сказав Птаха.
— Ти дуже чутливий сьогодні, Птахо. Але я дійсно не спала, бо, виспавшись удень, я вже не зможу заснути вночі. Я думала про мультивсесвіт.
Мультивсесвіт? Чудово. Поговоримо про це за склянкою віскі, — подумав Птаха. Його зіниці розширились, все швидше адаптуючись до напівтемряви. Озираючись навколо, мов мисливський пес, що обнюхує землю у пошуках сліду, Птаха пройшов слідом за Хіміко до вітальні. В кімнаті панував сутінковий морок і задуха; повітря було застояним, ніби в лігві хворої тварини. Птаха напружив свій зір і розгледів старе, але міцне плетене крісло, на якому він завжди сидів, коли раніше сюди приходив. От і зараз, прибравши з сидіння декілька журналів, Птаха обережно сів. Доки Хіміко не прийме душ, не перевдягнеться і не нанесе на обличчя якийсь макіяж, не було й мови про те, аби ввімкнути світло чи відчинити вікно. Гість увесь цей час мав терпляче чекати, сидячи в темряві. Коли рік тому Птаха заходив до неї в гості, він ненароком у пітьмі розбив скляну вазочку і, наступивши на уламки, порізав великий палець. Пригадавши тодішні біль і збентеження, він підібгав ноги і зіщулився на кріслі.