— А це сірий личинкоїд, а це жайворонок, а це райська мухоловка, а це гірська трясогузка…
Пролунали два вибухи, які злилися в один, наче дві краплі, що сповзають по стіні вниз. Бункер хитнуло, наче стовбур могутнього дерева. Плівка продовжувала крутитися, однак Дзін простягнув до Інаго руки, на яких ще не зійшли плями від висипки. Однак Інаго в пошуках підтримки повернула обличчя до Ісана.
— Ну, чого ти? Давай, Дзін. Навчи мене ще. Називай, це хто? — намагалася вона підбадьорити Дзіна.
— А це чекан, а це синьохвістка, а це завирушка, — знову заговорив Дзін, трусячись усім тілом.
Ісана, Червоновидий та Доктор піднялися по драбині нагору і зачинили кришкою люка голоси птахів та голос Дзіна. Було чутно, як об тильну стіну сховища вдаряється каміння та грудки землі, що летіли десь згори. Раптом з’явився Тамакіті, який збігав крученими сходами, притримуючи автомат, який висів у нього на плечі дулом вниз. Вискочивши у передпокій, він притиснув плечем вхідні двері і, перевівши дух, закричав хриплим голосом:
— Сховайтесь нагорі! Доктор та Червоновидий, ви допоможете мені.
Тамакіті перехопив автомат так, щоб можна було стріляти не цілячись, і відчинив лівою рукою двері.
— Швидко йдіть нагору, ви ж заручник!
Піднімаючись нагору, Ісана почув, що на третьому поверсі хтось говорить. Він упізнав голос Такакі, але слів розібрати не зміг. Такакі щось вигукував, припавши до бійниці. Поруч стояв радист і перевіряв, чи заряджена гвинтівка. Ісана визирнув у сусідню бійницю. Перед ним відкрилося комічне і разом з тим грандіозне видовище. Праворуч від сховища лежала перевернута на бік поліцейська машина, яка нагадувала поваленого носорога. Перед машиною стояв, наче паралізований, поліцейський у повній амуніції. Він хотів побігти в бік поліцейських машин та шеренг бійців із щитами, однак не міг зрушити з місця, адже, з одного боку, страшився, що відстань надто велика, а з другого — його не пускав Такакі, який вигукував на його адресу погрози.
— Операція пройшла успішно, — сказав радист, передаючи гвинтівку Такакі.
Такакі висунув у бійницю гвинтівку і вистрілив кудись униз. Наче відлунням цього пострілу, пролунали декілька пострілів, і по стінах сховища застукотіли кулі. Відлітаючи від стін, кулі та скалки бетону сипалися на покриту шоломом голову поліцейського, який спочатку був схожий на оглушену рибу. Скоріш за все, це був водій машини, що перевернулася. Врешті-решт, він вийшов із шокового стану і, повернувшись кругом, притиснув лікті до боків і побіг у бік сховища.
— Готово! — скрикнув збуджений Такакі, наче мисливський собака, що загнав звіра.
Із червоним від напруги обличчям він у якомусь піднесенні побіг униз. Полоненого впустили і одразу зачинили за ним двері. Потім почулося, що з полоненим щось робили, однак не було схоже, що поліцейський чинив якийсь спротив. Через деякий час почулися цілком розбірливі вигуки:
— Д-дурнііі!
У першу букву він вклав стільки сили, що вона аж дзвеніла від напруги, а останній голосний виходив у нього до неможливого протяжним. Здавалося, що слово «дурні» мало вмістити все обурення, яке він на той момент відчував. При цьому викрикував він це слово глузливо та осудливо. Поліцейський продовжував вигукувати одне слово, яке виражало його реакцію на те, що його поставили перед дулами автоматів і намагаються завдати йому ушкоджень.
— Д-дурнііі! Хіба так робиться революція? Д-дурнііі!
— Ми не збираємося робити ніякої революції. Ми збираємося вийти в море, — спокійно відповідав йому Такакі.
— Д-дурнііі! Хочуть зробити революцію, а своїх же соратників убивають! Д-дурнііі!
— Не розумієш, що тобі кажуть? Не потрібна нам ніяка революція.
— Д-дурнііі! Що ж вам тоді потрібно, якщо ви не хочете революції? Д-дурнііі!
— Нам потрібно вийти в море, — так само розважливо відповідав Такакі.
— Он як? Та ви ж убивці! Що ви коїте? Це ж неподобство! Яка може бути революція, коли у вас совісті немає! Д-дурнііі!
— Знову за своє? Революція нам не потрібна.
Раптом настала тиша. Потім клацнув замок, відчинилися двері і знову зачинилися. Після цього почувся гучний дружний регіт і тупотіння ніг по сходах. Ісана дивився услід полоненому, якого несподівано випустили на свободу. Як і раніше, він біг, притискаючи лікті до тулуба. На ньому був темно-синій шолом, обвисла похідна форма і навіть черевики. Однак біг він із спущеними нижче колін штанами. А на сідницях, які блищали на сонці, червоною фарбою було намальоване велике коло. Поліцейський біг прямо по літній траві, несучи на сідницях державний прапор, який тріпотів у такт його рухам. Лише одного разу він відірвав лікті від боків, щоб поправити шолом, який сповз йому на очі, а потім знову притиснув їх і побіг далі. Всі присутні у рубці Вільні Мореплавці заливалися сміхом. Тамакіті тримав поліцейського під прицілом автомата.