Прийнявши велику кількість наркотичного засобу німецького виробництва — обставина, що перебувала серед інших іронічних обставин тієї депресивної пори, — він взяв у руки щойно нагострену німецьку золінгенівську широку небезпечну бритву. Наркотик мав снодійні властивості, тому він мусив поспішати. Різати він збирався зап’ястки — і це також була обставина, що доліпилася серед інших трагічних обставин тієї депресивної пори, — те місце на руках, де залишилися подряпини від нігтів хлопчика з Балканського півострова. Ейфорійне піднесення від наркотиків підтримувало в ньому відчуття рішучості. Та коли він подивився неуважним поглядом на бритву, піднесену до дрібних прожилок бузкового та голубого кольору, до кремової у малесеньких зморшках шкіри, йому подумалося, що все його тіло, починаючи від зап’ястків, має природну структуру. Коли так, то чи варто знищувати те, що вже і так почало вмирати? Хіба можу я, вже напівмертвий і зотлілий, зруйнувати цю природну структуру? Він відчував, що досить йому заплющити очі, і полоснути по зап’ястку буде неважко, однак через сором він не міг відірватися від цієї природної структури і не міг змусити себе заплющити очі… От і зараз, чітко усвідомлюючи, що він вже почав помирати, Ісана зрозумів, наче на нього найшло видіння, що він не має жодного права викорчовувати із землі дерева. Знищувати природну структуру абсурдно і підло. Ісана знову звернувся до душ молодих дерев, що були на межі загибелі: Роблячи так, ми перетворюємо землю у край мерців, які почнуть творити свавілля, і вже ніхто не зможе їх зупинити. І тиранія людей триватиме й далі…
— Десята година, — оголосив радист, який припинив трансляцію і слухав радіо. — Здається, вони готуються до наступу. Скоро почнуть стріляти, аби прикрити атакуючих, — сказав він підводячись. — Піду скажу Інаго і закрию кришку.
Спочатку Ісана побачив удалині за деревцями камелії та самшиту схожі на птахів чорні фігурки, які рухалися в бік сховища. Ісана наказував собі не заплющувати очі і вдивлявся у рух чорних цяток, аж раптом почулися постріли, і все почало тріщати та гуркотіти, зливаючись в один звук. Наблизившись до стін сховища, бійці випустили товсті стовпи білого диму, який піднімався аж до бійниць, і через мить Ісана вже нічого не міг розгледіти. Не сподіваючись, що біла заволока вмить зникне, Ісана все-таки підніс до шибки руку, щоб протерти скло. Щойно він торкнувся пальцями шибки, як відчув, що по них щось ударило: в бійницю влучив газовий снаряд, який розбив першу шибку і застряг у другій, від чого вона пішла тріщинами, наче вкрилася морозним узором. Якби він наблизив до шибки обличчя, то міг би втратити око. Шукаючи співчуття у душ дерев та китів, Ісана сказав їм: Я не втратив око лише тому, що маю побачити все до кінця, хоч як би огидно мені від цього було. Білий дим тепер оповив усе сховище. Доктор хутко порався біля бійниць, щоб перешкодити потраплянню газу. Тамакіті покірно відійшов і чекав. Такакі, закінчивши прилаштовувати мегафон, стояв із гвинтівкою напереваги.
— Як тільки розвидниться, можна буде зробити два-три постріли, — звернувся Тамакіті до Такакі. — Стріляти всліпу, просто щоб злякати їх, — немає сенсу. Все одно їхній командир сховався за машиною. Коли кожен наш постріл буде влучним, тоді й почнеться справжня війна… А що там позаду? Щось видно?
— Спочатку вони кидали димові шашки та стріляли кулями зі сльозоточивим газом з боку схилу, і я їх добре бачив. Однак куля потрапила у шибку, і вона вся розтріскалася, так що тепер нічого не видно.
Тамакіті виліз на стіл, щоб роздивитися, у якому стані шибка.
— Це міцне скло, однак тепер вистачить одного влучання — і шибці кінець. Навіть якщо стрілятимуть газовою кулею, — сказав Тамакіті. — Треба якомога скоріше закласти бійницю бетонними уламками. У передпокої звалено чимало бетонних балок різної довжини…
Ісана, як молодий солдат, який нарешті отримав справжній наказ, побіг униз за бетонними уламками. На сходах сидів Червоновидий і пильно вдивлявся крізь бійницю, хоча все навколо було оповито білим димом. Побачивши Ісана, який хутко збігав униз, Червоновидий також пожвавішав.
— У мене немає ніякого для тебе наказу, — пояснив Ісана. — Я за уламками бетону, щоб закласти бійницю. В них стоять подвійні шибки, але виявилось, що пробити їх не так уже й складно, так що стережися прямого влучання.
— Гаразд. На такій висоті у бійницю влучити нічого не варто. Ми їх так налякали гранатами, що, думаю, вони не скоро наважаться підступитися до головного входу. Яке ж усе-таки незручне місце мені дісталося. І рушниця, правду кажучи, мені тут зовсім ні до чого…